…Як сирота, поденниця у заможніх будинках, Серафіна Луї починала малювати не лише пензлем, а й пальцями, розмістившись на підлозі та відчинивши вікно, голосно наспівуючи церковні гімни…
…Як Володимир Набоков описував свої перші кроки в оволодіння мистецтвом живопису. Старанно, любовно, безнадійно, з художніми подробицями, які важко сполучались із малою кількістю прожитих років, надряпував щось йому відоме, вкладаючи у надряпане всю душу.
Все це ніби про Никифора сказано.
Так, але що спільного між українською сільською дівчиною, що росла і виховувалась у родині, французькою сиротою-поденницею, російським рафінованим інтелігентом – і вуличним безбатченком, спитаєте ви? А може, подібне інтуїтивне прилучення до мистецтва відбувається з усіма, хто виявляє мистецькі здібності і пробивається до мистецької досконалості, поза їхнього соціального стану, матеріальних статків…
То й казали попервах земляки, що хлопчина Никифор цілими днями нічого не робить, навіть не жебракує до пуття, а тільки вимазує аркушики паперу, малюючи на них щось схоже на будинки та людські постаті. Однолітки вважали його недоумкуватим, прозвали «місцевим дурником», кепкували з нього, траплялося, рвали на шматки намальоване ним, та він, схоже, не ображався і захоплено продовжував «своє».
Набагато пізніше дійшло до того, що консиліум краківських психіатрів констатував низький рівень його інтелекту, розумову відсталість. Ну, це вже якісь ігри, швидше за все – ігри політичні… Але скільки витрачено паперу і чорнил, скільки виголошено слів – і все для того, щоб довести – Никифор був напівбожевільним.
Справді, «ненормальність» Никифора виглядала якось таємниче. Звісно, він був не такий, як усі, і фізично, і психічно. Але чи означає це, що він був несповна розуму?.. Просто він був «надто іншим», як висловився про нього Михайло Слабошпицький, автор роману «Никифор Дровняк із Криниці». І сприймав свою «інакшість», як подану від Бога. І не лише сприймав, але й нерідко грав на цьому, захищаючи своє право на інакопобутування у земному бутті. Гадаю, це багато чого пояснювало у земному побутуванні Никифора.
У 2019 році у Львові вийшла книга спогадів «О. Михайло Жеплинський. Служіння Богу та Україні». У 1920-х роках отець Михайло Жеплинський був парохом у Криниці, він і ввів Никифора до української греко-католицької громади. Син о. Михайла Богдан, відомий бандурист, дослідник кобзарства, публіцист, розповідав у цій книзі: «Никифор часто заходив до батька, завжди міг дещо перекусити і, головне, дістати хоч трохи якогось паперу, а деколи і кредки (кольорові олівці) чи навіть акварельні фарби. Никифор погано говорив, але міг дещо розказати про себе, про свою маму і навіть сповідувався та причащався, бо відвідував церкву не тільки у неділю і свята, але часто навіть у будні дні,