– Гей…
Птах ворухнувся.
– Слухай, а давай махнемось, га? Я замість неї? Пі дійде?
Крук розправив крила, змахнув раз-вдруге й знову всівся.
– Не терпиться? І я не втерпів, коли писульку отримав. Еге. Десь вона тут була… Ось. Я ж усе до словечка запам’ятав, ти не думай. Еге… Від Шептулихи Марусі, Джерельне, хутір Лісовий. Твоя хазяйка?
Вітер стих в одну мить, наче припнули його. Тиша – Петровичу перехреститись закортіло, він навіть хрест золо тий на грудях намацав.
– Твоя… Що вона у листі написала? Га? Що воно значить?
«Свіжі могили ритимуть. І кластимуть у землю найближчих».
Птах каркнув і злетів. Цього разу полетів біля самої землі. Повільно. Певно, розумів, що рухатись швидше гість не зможе.
Вона чекала на нього й запалювала свічки. Сім. Їх кількість ніби мала якесь особливе значення. Ставила тремтливі вогники на вікна, стіл, припічок, полиці. Затим, роздивляючись гру тіней, чесала довге волосся. Воно відросло за ці роки й закривало сідниці чорними хвилями. Густе. Кра сиве. Лискуче. Нині пахло ромашкою, чередою і хвоєю.
– Ось-ось прийде… Іде… – співала-нашіптувала. – Що ж це я забарилась?
Волосся заплела у косу, перев’язала травою, рушила до дерев’яної скрині, відкрила важке віко і дістала полотняну сорочку, квітками вишиту. Швидким рухом стягнула джинси, кофтину, оголила засмагле тіло, аж протягам гаряче стало, миттю пірнула в сорочку, пояском червоним підперезалась і стала посеред кімнати, як намальована. Тихенько капці скинула й босоніж на долівку, завіси скрипнули – і ноги в росу.
– Кру-кру… Кру-кру… Кру-кру…
– Тут уже? Тут. Веди.
Спершу гість наштовхнувся на колодязь, намацав на цямрині відро і зрадів, витягнув повнісіньке, опустив голову, жадібно ковтав воду, доки не напився досхочу. Смачна водиця. Це якщо колодязь у лісі є, то й люди мають бути. Озирнувся й вкляк:
– Твою дивізію… – неслухняними пальцями нащось почав застібати сорочку, а в голові думкам тісно. Хто така? Одяг чудний, ще й крук на плечі вмостився он і не ворухнеться. Вогні горять. Свічки, видно. Відьма, чи що? Але ж Шептулиха старою мусила бути. Тьомич же розповідав, що баба. Підходити ближче чи ні? Мара лісова, прости Господи. Хоч би слово сказала, а то, моʼ, – як їх? – галюцинації почались. Твою дивізію… Пропадати, так з музикою – і бовкнув перше, що спало на думку:
– Мені б до Марії Семенівни. Шептулиха. Знаєш таку? Кажуть, хата її десь тут…
Дівчина всміхнулась. Микола знав, що всміхається, хоча роздивитись, як слід, не міг. Аж мороз поза шкірою.
– Рано тобі туди.
Воно ще й дурне якесь:
– Куди?
– До