– …Петровичу, а воно хоч нормальне?
– Не дурніша за вас. Моʼ, ще айк’ю перевірите?
Перевіряти не довелось. Дівчина минула передні сидіння, наче то порожнє місце було, хоч би кліпнула для годиться, до задніх дверцят притулилась, голову нахи лила убік, коси чорними зміями лице оповили, і пальцями по склу веде, аж рипить. У Петровича піт цівочкою за комір – не вся дівка, ой не вся. Ондечки і дочку злякала – Руська бліда зробилася, аж біла. Йому б вийти, допомогти, але дикунка з-під чорних брів тільки зирк – і як цвяхом до крісла прибила, ремінь безпеки намертво заклинило.
– А вона й сама піде… Правда? – до Русі.
Аякже, моʼ, побіжить наввипередки.
– Боїшся… А ти не бійся… – і двері відчинила, вінок на голову кладе.
Руська кліпає розгублено й слів дібрати не може. Ні, ну капець якийсь. Значить, боїться Руська. Боїться… А була не була… Вдихнула, відчула, як млосно пахне травами, ноги тремтять, долоні липкими зробилися, але нічого, хай. Може, варто порахувати до трьох? Щоб було легше. Добре. Це ніби на старті. Раз, два, три – ну? Руся підводиться… і стоїть… Та точно – стоїть! Ліс обертається швидко-швидко, наче жива карусель, верхівки сосен по колу біжать, недовго, правда:
– Доць, ти що… Ти так батька не лякай… Давай доп оможу.
У хаті пахло хлібом… свіжоспеченим, а сама кімната швидше нагадувала музей – як його? – старовинного побуту. Точно! Зі свічками на вікнах, іконами та вишитими рушниками. Русі ніяк не вдавалось оговтатися, тому здавалося, що вся кров, яка тільки є, у голові стугонить. З батьком, певно, коїлось те саме, бо, коли він завбачливо опускав дочку на стілець, жилка на скроні пульсувала – живе на живому.
– Ну от, хазяйко. Привіз тобі дочечку. Берешся допомогти? – розгублений і знічений, він говорив, швидше, для годиться або власного самозаспокоєння. – Так що скажеш?
Мовчала, обпершись об припічок спиною, дивилася кудись повз, на ікони. Натомість Василівна затято бубоніла у праве вухо, отуди, де жилка смикається:
– Петровичу, ви упевнені? Це ж не хутір. Який це хутір? Нетрі…
– Цить… те. Самі бачили, що на ноги стала… А з вами – колода колодою.
Василівна ступає крок назад і вже не бубонить, ні, кожнісіньке слово карбує:
– От і ладненько. Тільки майте на увазі: я знімаю із себе будь-яку відповідальність… будь-яку.
Дарма вона це сказала, ой дарма. Руся інстинктивно зіщулюється, коли батько, вкриваючись червоними плямами, обпльовує столичні окуляри слиною:
– Мені твоя відповідальність – до одного місця! – жилка на скроні смикається часто-часто. Руся знає, що це значить, Василівна – ні.
– Здуріли з горя – ваше діло. Дочка тут до чого?
В хаті робиться тісно. Руся прагне злитися зі стільцем в єдине ціле, коли батько хапає Василівну попід лікоть і незграбно, якось по-мужицьки, волочить до дверей:
– Ану