Революція переставала бути забавкою для естетів. Дзвінким і широким, як крок караулу, словом Kommandantur[63], написаним чорними літерами на рівно виструганій дошці, яку повісили проти Міської Думи над входом до «Дворянського зібрання»[64], 1918 рік ствердив для революції перепочинок. Літо 18-го року принесло білий хліб, ясність і спокій, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасів «Молодий театр» з Кляйстом і Шекспіром, «Біба-бо» з Агнівцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, віденську оперетку. Втікачі з Петербурга й Москви переповнили Хрещатик, каварні Франсуа й Семадені, алеї «Купецького саду». Київ став галасливий, людний, безтурботний. «Чорна біржа» простяглася од Інститутської до цирку на Миколаївській. Двір, сенат, синод, міністри, титули й ордени відновлювали ілюзії реставрованого Петербурга на берегах Дніпра.
Восени 18-го року Вер була однією з тих, що натовпом молоді вийшли з університету: повстати й розбігтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрія про Віру Фіґнер. Спалахнула й згасла, щоб більше ніколи не прокидатись.
Тоді прийшли голодні роки. Місто вмирало. Брук вулиць заріс травою, трамваї перестали ходити, крамниці стояли з вибитим склом вікон, з вітринами, забитими дошками. Більшість знайомих роз’їхалася з міста: тікали вчителювати на село, доти ніколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях і лісових розробках бухгалтерами, доти ніколи не бачивши, що таке рахівниця й гросбух. Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку «пайкології»[65], вагаючись між соцзабезівськими дитбудинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами.
Вер пов’язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстата й перекладала Верлена. Працюючи коло верстата, вона не відчула себе робітницею. Свою роботу на фабриці вона усвідомлювала як службу. Блок у свій «скитський» період навчав «слухати» революцію, але не навчав робити її.
Вер скористувалася з першої нагоди, щоб од верстата повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, її революційність, її праця, її ентузіазм, кохання й навіть шлюб – усе це було лише силуетом іншого, щільного, живого життя. Плаский обрис із чорного паперу на білому паспарту. Життя проходило повз неї.
Року 1922 Вер вийшла заміж за лікаря. Навіщо вона вийшла заміж? З кохання? Можливо, що деякою мірою це було й так. Їй імпонував цей літній, грузький, великий чоловік з важкими темними повіками у зморшках і зіркими очима степового хижака. Певніше, однак, вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужості, тому, що це створювало для неї якийсь вихід. За два роки згодом вони розійшлися. Знов-таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 він дістав запрошення в Харків до Інституту дослідження мозку. Він не дуже настоював, щоб дружина переїздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далі вкупі.
Це