Лікував він досить вдало – в основному трав'яними зіллями й молитвами, а також вправляв вивихи, накладав шини й робив багато чого ще, про що братія навіть не знала… хоча, можливо, потихеньку здогадувалася. Був отець Феодор нетовариським, навіть потайливим і грубим, у розмовах нерідко проявляв різкість, тому що терпіти не міг «тупих людиськ».
Чи не більше від усіх інших грізний чернець не любив саме Никодима – тому куховарка й намагалася втихомирити послушника: знала, що за здійняту без особливої потреби нічну тривогу хлопцеві перепаде. «Дохтура» бідолашний послушник боявся панічно, тому в його присутності просто від переляку робив безмірні дурниці, за що заробляв важкі стусани.
От і зараз своїми криками Никодим ледве не підняв на ноги весь монастир – а з чого?! Отець Феодор дуже розлютився на послушника й, немов батогом по спині, уперіщив владним окриком:
– Ци-и-ить!!!
Никодим миттю припинив репетувати. Отець Феодор оглянув послушника вдоволеним поглядом від голови до ніг. Імовірно, так само легендарний Пігмаліон оглядав мармурову Галатею, яка щойно вийшла з-під його різця, усе ще нерухому, але готову ожити за першим побажанням свого творця. За одним цим поглядом у ченці можна було розпізнати природженого експериментатора… яким він, власне, й був.
– Ну, що тут сталося? – суворо запитав отець Феодор.
– На… наснилося… – промурмотів нещасний Никодим, у якого від ще неотриманого, але вже уявленого ляпасу заздалегідь розколювалась потилиця.
– Наснилося?! Привиділося?! – гаркнув чернець, перекриваючи свист вітру.
– Ні, здається, ні…
– Ні?!
– Так…
– Ну, то так чи ні?!
Никодим розгублено мовчав, тільки очі замружив, чекаючи потиличника.
– А якщо ні так, ані ні, навіщо ж репетувати?
Удару все не було, тож Никодим ризикнув відкрити ліве око й обережно промурмотів:
– Я це… я чув… як це… як щось там, за воротами…
– Щось там та десь!.. – передражнив послушника отець Феодор.
– Ой, годі тобі хлопця сварити, здорованю! – втрутилася нарешті Гафія. – Дай йому хоч слово спокійно мовити. Не бачиш, він зі сну перелякався, а при тобі взагалі…
– Так хто ж його… – презирливо посміхнувся отець Феодор.
Але в цей час за воротами знову хтось завозився, потім пролунало шипіння з дивним присвистом і нарешті – слабкий писк новонародженого кошеняти.
– От, я ж казав!.. – гугняво завив Никодим і слідом за тим зашепотів м'ясистими, майже безкровними губами: – Помилуй мя, Господи, і Царице Небесна від гніву захисти…
Втім,