Та уяву прогнав мій генерал, що з місця почав знову з «сучого сина» по українському:
– То ти, бачу, здурів, сучий сину, цими дорогами поночі возом їздити? Га? Що ж це тобі – Конотоп чи Золотоноша?!.
І поки генерал приперчував свою щиру мову, з пітьми вималювалась біла, кремезна постать правдивого чумака. Полотняна сорочка, такі самі широчезні штани, солом’яний бриль з великими крисами, а з-під їхньої тіни – довгі білі вуса. Чисто, як із Золотоноші!..
Підійшов гідно до самого генералового аргамака, скинув бриля, витер вуси, немов збирався цілуватись, і мягким, схвильованим голосом подякував:
– Ну ж, і спасибі ж вам, паночку, на доброму слові. От таки привів Господь зо своїми людьми в цій дикій стороні здибатись. І хто б подумав?! Я бо гадав: звісно, нехристі чорномазі. Аж воно, бачу, таки наші люде! Дай же вам, Господи, щасливої дороги…
Козаки миттю увільнили «чумацьку мажу», але мусіли ми ще трохи затриматись, бо ж зустрічний прохав:
– Зробіть, люде добрі, мені старому Великдень… Хай почую ще бодай одно солодке слово! Хоч лайте, аби по-нашому.
Приїхали ми на генеральський «зимовик» по півночі. Генералова цілувалася, сміялась, хрестилася й одночасно готова була згубити сльозу:
– Ах, Боже! Тепер бо такий час, що тремчу й тремчу, поки його нема вдома! Якби ж ти знала, дитино моя, чим йому загрожують розбійники!
– А, лиши! Й зайво не хвилюйся, – знизав плечем генерал. – Ручу тобі, що нічого мені не станеться, бо сьогодні я велів виліпити по всіх заулках, майданах і містах отсю цидулку.
Він витяг з кишені кілька друкованих листочків, подібних на театральні афішки, де було в мовах татарській, вірменській та московській написано приблизно такий текст:
«…Я, Іван Михайлович Зл…ин, всемилостивійшому царю свойому генерал, а вам, сучим синам, – начальник, чув, що ви нахваляєтесь мене вбити. Так от, щоб ви не поранили або не вбили когось помилково, цим оголошую вам, що від нині виходитиму лише в білій черкесці з помаранчевого кольору башликом. Папаху матиму сіру. Коли хочете вбити, вбивайте, лише не забудьте, що тоді ще й ваші правнуки мене споминатимуть»!..
Чи ж не було в цьому «маніфесті» правдивого духу Сіркового, зафіксованого в історичному «листі запорожців до турецького султана»? Та ж мого щирого сміху не поділяла генералова:
– От він такий завжди! Ліпше б охорону збільшив або пошукав би наперед розбишак! Прецінь маєш силу.
– От то тож бо й є! Маєш силу!.. Та ж зрозумій, Марусю, що силу треба лише показувати здалеку, а вживати її цілком зайво. Але, киньмо нудні розмови в такий пізній час. Гавриле, дай пібоді!.. нема ліпше на вечерю, як курчата стріляні й смажені конче на рожні! А стріляти треба лише з пібоді…
За пару хвилин з саду залунали постріли: генерал стріляв своїх курчат, котрі ночували на деревах, як дикі птахи. А щоб можна було бачити