Дрімота вже починала мішати дійсність зі згадками, минуле – з дійсністю. Тим часом, чернець розбув чув’яки, скинув рясу, перехрестився й ліг. Враз заснув і Джеміль-Пантелеймон. Сумління не мучило його, бо ж він одразу, як личить доброму джіґітові, змив свою обрáзу. Чого ж йому було не спати? Нехай не спить ворог, що не помстився! Тепер сміється з нього в серці свойому Джеміль…
І чудовий сон приснився йому.
Побачив він, як усіх, усіх – одного по одному, мов баранів, вирізав він не тільки родичів Шакрових, але ж і приятелів його, навіть друзів тих приятелів. І коня Шакрового зарізав! Дарма, що був то прегарний карабах, дарма, що міг Джеміль забрати його собі безборонно, бо ж не лишилося більше нікого на світі, хто мав би на нього право. Та Джеміль був справжній джіґіт: не хотів він поганити руки свої – брати ворогове добро… А ще здавалось йому, що отець Амврозій благословляє його хрестом, немов у церкві. І хрест той не простий дерев’яний, а з щирого золота, виблискує в руках ченцевих, мов меч у руках святого Юрія. І каже чернець людям:
– Тіштеся, брати мої, бо ж маємо ми неабиякого христіянина! Це – Пантелеймон-Огли, що був колись Джемілем! То – юнак!.. А Шакро – сміття, хоч і раніш похрещений. Ви ж бачите, що навіть у нього й наймення вірменське!..
Джеміль прокинувся з радощів. Серце його так швидко-швидко стугоніло. Прокинувся – і мало не заплакав: такою обрáзою вщерть переповнилась його душа. Це – тільки сон!.. А вони живуть!.. Живуть усі вороги, дихають і, може, навіть глузують із нього, що «не зумів» убити кривдника – Шакра. Але ж це вперше в житті затремтіла Джемілена рука… Чого? Бо занадто міцне було вино. Відібрало воно й меткість руху, й силу, і зручність. Ha-віки вкрив він себе соромом перед своїм селом!..
– Господи! – заломив Джеміль руки.
Щирі сльози заблищали в його очах. Він зісковзнув із ліжка, став навколішки перед кам’яним Розп’яттям і простяг до неба зіп’яті руки.
– Господи! Ні!.. Ти – не зрозумієш мене! Бо ж занадто добрий Ти був та плохий! І не нашої крови! Не гнівайся ж: не до Тебе – буду молитися до святого Юрія! Той – наш, і справжній джіґіт! Умів і святим бути, і з ворогом битись. І помститися вмів – напевно. Хай собі о. Амврозій говорить, що хоче, а я таки не вірю, щоб св. Юрій вибачав ворогам своїм, підставляв ліву щоку, коли б ударили його у праву. Ого! Такий вояка! Хотів би я подивитися, хто б насмілився піднести руку на св. Юрія!..
Джеміль припав до землі, вдарив поклона й приторкнувся, мусулманським звичаєм, обома долонями до підлоги.
– До Тебе я молюся, св. Юрію! Поможи мені! Дай, щоб здійснився мій сон! Щоб усе – до найменшого – було так, як оце мені снилося. Ти ж бо знаєш: не тому не вбив я Шакра, що не вмію володіти кинджалом! Все це – вино, прокляття на нього!.. Вибач же мені, святий джіґіте! Вір мені: ніколи більш не стягну я такого сорому на свою голову! Ніколи більш не схибнуся, хоч би довелося