Дессауд заявив, що забирає верблюда собі. Двоє з цим не погодились. Тож він убив їх обох. А відтак вицідив із верблюда кров, досхочу напившись її з відкритої вени та наповнивши залишком гвербу. Потому з’їв внутрішні органи та вміст шлунка – все сире й вологе. Коли він востаннє бачив решту, ті скупчилися круг розколини у скелі, де колись стояла вода.
Дессауд ішов ночами, а вдень викопував личинки, скорпіонів та жуків. Хрумкав їх, мовби горіхи, та окидав поглядом покарлякані вітром дюни. У голові паморочилось, життєвих сил залишалось на денці, але от дивина: що безнадійнішим робилося його становище, то сильнішим він почувався. Якось уночі, сам-один у цілому всесвіті та безнадійно заблуканий, уже давно спорожнивши гвербу та посмоктуючи панцир скорпіона, він раптом збагнув, що насолоджується. Пустеля була вперта. Та він – упертіший. І якби йому лише забаглося, цілком міг би розвернутися й неквапливим кроком податись назад хоч у Лівію.
Через два тижні після виходу з Таудені Дессауд набрів на колодязь у Таррі. Він наповнив із його глибин свою гвербу, а потому пив, доки не виблював. Ну а коли блював, то раптом усвідомив, що на нього впала якась тінь – її відкидали трійко елітних кавалеристів Алі. Той стояв навколішках у піску, а вони навели на нього мушкети. Зазіхання на чужу криницю вважалося серед маврів не менш страшним злочином, ніж украсти чи, скажімо, поґвалтувати сусідове стадо. Таке каралося смертю. Дессауд почув, як зводяться курки. Змарнілий від голоду, зневоднений, знесилений та беззбройний. Перший нападник прострелив йому ліктя, другий полоснув ятаганом по обличчю, а з третім проблем не виникло. Щойно з ними було покінчено, той голими руками відірвав у одного з коней стегно, зжер його та влігся спати. А наступного ранку гайнув у Бінаун, підскакав до намету Алі й запропонував свої послуги прихвосня та шакала в людській подобі.
Хо́ду!
(продовж.)
– Ох, Господи Ісусе Христе, Діво Маріє, Йосифе та всі святі! – жахається Мунґо, озираючись через плече. – Ти що ж, не міг узяти трохи вище?
– Це суперечить моїм принципам. – Тепер Джонсон, важко гупаючи ногами, біжить поруч свого віслюка, і його тога наскрізь просякла потом. – Я колись, – засапано проказує він, – людину застрелив… ще в Лондоні… розбив хлопчині серце… ху-х… ніколи… собі не пробачу.
– Принципам? –