Музика води. Том Бойл

стін поселення, розгорнутим віялом тягнуться оброблювані поля, мовби наставлені долоні сплячих велетнів – прорізані лініями та вкриті зморшками, – які терпляче чекають, щоби вхопити перші ж краплі, що впадуть із неба. Є й річка – Вуба – наразі просто низка калюж, у яких вирують хвости та лускаті боки. Вона, скрадаючись, витікає з лісу, немов соромиться сама себе, петляє по селу, наче п’яниця, а тоді зникає в савáні за ним. А все решта – більш-менш таке, як і варто очікувати. Куряні вулички, туберкульозна худоба, жінки зі змученими очима та діти з опухлими животами й посивілим від голоду волоссям. Нелегкий це час, оті нескінченно довгі дні перед початком сезону дощів. Вим’я пересохли, запаси зерна вичерпані, навіть недобрих на смак стручків паркії – і тих нема досхочу.

      Алі та його кортеж вриваються в кадр вихорем білого пилу – похмурі й чорнобороді, люті й зарозумілі. Поселяни на кшталт цих – законна здобич для мавра: адже тут живуть кяфіри, невірні, а священний обов’язок кожного мусульманина – не лише нести слово Аллаха, але й переконатися, які ж ті недолугі, коли їм доводиться захищатися. От і виходить: законна здобич. Неписьменні негри Джарри – переважно мандінґо – дуже до речі підпадають під категорію кяфірів, хоч мало не всі вони де-факто прийняли догми ісламу. Маври мимохідь опускають очі на молитовні килимки, сандалії, джуби, а тоді знову піднімають – на пласкі чорні пики. Їх не обдуриш. Для них джарранці – такі собі унтерменші, нижчий підвид, а отже, не зовсім і люди. Раса, призначена Аллахом для доїння кіз і намазування маслом перепічок Обраного народу, тобто їх самих. А отже, худоба кяфірів, діти кяфірів, жінки кяфірів, зерно, прикраси, халупи та й сама одежина у них на плечах вважаються власністю маврів. І коли хлоп’ята Алі бурею налітають на поселення, можна бути певним, що вони зібралися не лише помилуватися видами.

      Цього разу, щоправда, грабунок і здобич – не найперше, що цікавить Алі. Той давно запровадив систему примусових стягнень із Джарри та інших кяфірських селищ у межах досяжності. Щедрою рукою пропонуючи покровительство, він натомість очікує на не меншу кількість продуктів та сувоїв тканини. Якщо отримує, скільки просить, – дає їм спокій. Якщо ні – рубає половину мешканців на кавалки, а потому дере вдвічі більше. Причина його теперішнього візиту пов’язана із захистом поселян – але не від самих себе, а від сусідів-каартанців. Простенький випадок гри м’язами у політиці. У ході затяжного й невщухного конфлікту між Тіґґітті Сеґо Каартським і Мансонґом Бамбаррським князьок Джарри Ямбо ІІ вступив у альянс із останнім. У той момент таке рішення здавалось розумним і своєчасним: Мансонґ рвав ворога на клоччя, шаткував на правому фланзі та довбав у хвіст і в гриву на лівому. Але відтоді сталися деякі пертурбації, бамбаррці відступили, а Тіґґітті Сеґо, нестямлячись від люті через ренегатство джарранців, якраз підступав до селища з каральною експедицією. Тож Ямбо, ціною трьох сотень голів худоби та дев’ятнадцяти незайманиць віком до дванадцяти років, молив Алі виручити його