Мунґо не може роздивитися обличчя, прихованого за яшмаком – подвійною вуаллю з кінського волоса, яку носять мусульманки на людях, – але його одразу ж вражають її кисті та ступні. Невеличкі й тендітні, вони тримаються на поверхні роздутих кінцівок, немовби качечки, що плавають по ставку. Мандрівник зачарований. Кожен пальчик ніжок прикрашає обручка, а стопи та п’ястки з незнаної причини – певне, щоби привернути увагу до її чар – пофарбовані в шафранний колір. Ефект виходить просто сліпучий. Коли вона нарешті повертає до нього голову, то лякливо хапає повітря і тихо звискує. Алі кидається до неї, белькочучи щось арабською. Коли ж та відповідає йому, її голос виявляється м’яким та чуттєвим, наче сонячна ванна.
Мунґо штурхає ліктем свого товмача.
– Вона каже, що боїться, – шепоче Джонсон.
– Боїться? Це ж мої тельбухи на карту поставлені!
– Ви християнин. А для неї це щось на подобу перевертня або людожера.
– Ну а ти ж хто?
– От тільки не треба так на мене дивитися… Я аніміст. Тсс… Тепер вона нарікає на запах. Каже, «вони що – усі так смердять»?
Раптом Алі гарикає якийсь наказ. «Вона хоче, щоб ми стали навколішки», – пояснює Джонсон, опускаючись долі та зариваючи обличчя в пісок. Мандрівник бере з нього приклад. Вони надовго застигають у цій позі («Я вже почуваюся неначе той страус», – пускає шпильку перекладач), аж доки високий гугнявий голос із переливами не починає виводити вечірні молитви. Це муедзин, який розташувався десь знадвору. Алі й Дессауд так само простираються долі, а Фатіма спускається з трону, наче грозова хмара по схилу гори. Коли ж та схиляє голову до землі, мандрівник відчуває на собі погляд її бездонних чорних очей.
Щойно з молитвами нарешті покінчено, Фатіма перевальцем повертається на подушку, всідається там, напускаючи на себе поважність, і м’яким помахом руки відпускає чоловіка та Дессауда. А потому повертається до Мунґо й товмача, запрошуючи тих сісти. За їхніми спинами в намет прослизає нубієць із ятаганом у руці. Западає довга мовчанка: Фатіма та її фрейліни візуально насолоджуються блідолицьою світловолосою почварою у синьому оксамитовому сюртуку. Нарешті емірша звертається до нього – звучить одне-єдине речення, – а її інтонація повзе вгору, свідчачи про запитання.
Мандрівник кидає погляд на Джонсона.
– Вона