Раптом у руці Дессауда з’явився кинджал – вузький, мов ніж для коління льоду, і темний, неначе кров. «Невірний пес!» – заверещав він, від чого на шиї проступила мозаїка жил. Алі дивився з-за складок бурнуса – чорний та незворушний. Температура всередині намету піднялася до 120°[4]. Юрба затамувала подих. Дессауд спрямував лезо на мандрівника, весь час щось бурмочучи, мов навіжений анатом, який читає лекцію про примхливість будови людського тіла. Вістря кинджала наближалось, Алі сплюнув у пісок, Дессауд під’южував натовп, Мунґо застиг. А тоді лезо злегесенька кольнуло його в низ живота – туди, де той був найм’якший і найбіліший. Дессауд засміявся – зажебонів, мов пересохлий струмок. У натовпі засвистіли й заулюлюкали. А відтак крізь нього протиснувся битий сивиною бушрін із порожньою очницею та соломою в бороді й відштовхнув Дессауда вбік. «Очі! – заволав він. – Погляньте, які очі в цього диявола!»
Дессауд поглянув. І зловтіха садиста змінилася виразом жаху й обурення. «Котячі, – прошипів він. – Треба їх повиймати!»
Повстань!
Нед Райз прокидається з перепою. Голова тріщить. Напередодні він добряче хильнув джину (також знаного як «зелений змій», «пропийся-догола» та «прокляте зілля»), цього джерела звиродніння й деградації нижчих класів, – чистого, мов сеча п’яниці, та їдкого, мов сік ялівця. Так от, хильнув добряче й тепер не зовсім розуміє, де він є. Хоча при цьому майже певен, що впізнає полуботки без підошов, кукси волохатих пальців і червонясто-коричневу накидку, які найперше впадають у око. Так, ця накидка, ці кукси й полуботки, он та діромаха на штанях – усе це здається знайомим. І навіть рідним. Тож він доходить висновку, що належить воно Неду Райзу, а отже, й голова, що розколюється, й запалі очі, які, хай і нечітко, але сприймають усі ці об’єкти, мають бути якось із ними пов’язані.
Він сідає на ложі й після довгого перепочинку підводиться. Схоже на те, що він лежав на купі прілої соломи. Та ще й на власному капелюсі. Тож нагинається, щоби підняти його, заледве не риє носом, але, життєствердно відригнувши, випростується. Капелюх зазнав непоправної шкоди. Нед на мить завмирає, прибравши задумливої пози, а в надрах голови тим часом щось пульсує. Тоді з-під напівприкритих повік він окидає поглядом кімнату, почуваючись першопрохідцем, нога якого ступає на незвіданий континент.
Він у якомусь погребі – це поза всяким сумнівом. Он вони – земляна підлога, швабра у відрі та стіни з нетесаного каменю. А вздовж задньої – ще й два ряди зачопованих барил: у них мадера, портвейн, лісабонське, кларет та білий рейнвейн. У кутку лопати зо дві вугілля. Хм, може, це надра «Свині й сифілітички»? І тут Нед