– Заводь швидше машину, старий телепню! – гаркнув лікар, стираючи рукою кров з подряпини на щоці. – Не патякай дурниць! Який, на хрін, обмін тілами?! Ворушись, Фабіо!
– Я ж вам казав…
– Не тринди!!! Заводь джип! Забираймося звідси!
– Слухаюсь, сеньйоре… Слухаюсь…
«Range Rover», тягнучи за собою шлейф із пилу, сіпнувся і почесав на захід.
У цей момент краєчок сонячного диска черкнув лінію обрію.
II
Вівторок, 4 серпня, 17:56 (UTC –4)
73-й км шосе № 25 «Кармен-Альто – Калама»
Пустеля Атакама
Текіто Рейес пахкав косячком і співав, тримаючи кермо однією рукою. Його вантажівка – старезний банькатий «Mercedes» – мчала на північ.
Ревіла музика. У магнітолі крутилася затерта аудіокасета із запальними піснями бразильського гурту «Banda Calypso». Якимось неймовірним чином виокремлюючи мелодію з-поміж торохкотіння мотора, бряжчання кузова та рипіння динаміків, Текіто підспівував солістці. Він не знав португальської, але все одно підспівував, старанно повторюючи звуки, що вилітали з чорних сітчастих колонок.
Текіто Рейес був цікавим хлопчиною. Його мати походила з племені Мапуче[8], а тато був меланезійцем, що колись мігрував до Антофагасти з далекої Тонги[9]. Від матері Текіто успадкував худорлявість, а від татка – чорну і лискучу, немов покриту оліфою, шкіру. Коли малому виповнилося сім років, батько через нерозв’язні проблеми з чилійськими стражами правопорядку драпонув до Болівії. Драпонув по-дорослому, оскільки відтоді його ніхто не бачив. Мати з того часу сяк-так намагалася ростити синочка.
За свої двадцять чотири роки Текіто встиг два рази втекти з дому, тричі посидіти в тюрмі (переважно за дрібне хуліганство та вживання наркотиків), заробити свій перший мільйон песо, успішно протринькати гроші за гральними автоматами в Сантьяго-де-Чилі, двічі одружитися та один раз розлучитись. Нині хлоп займався тим, що скуповував крам та продукти в Антофагасті, столиці регіону, і перепродував їх у Каламі. Цього дня кузов його вантажівки був завалений кухонним начинням, сільськогосподарськими інструментами, саджанцями, свіжими овочами та різним побутовим дріб’язком.
Потаємною слабкістю Текіто була марихуана. Почуття ущипливої ейфорії, змішане з безмежним пофігізмом, що заливало тіло після висмоктаної сигаретки, щоразу виносило його в інший світ, у паралельну реальність, де не існувало болю, суму та відчаю, нахабних квартировласників і жорстоких туполобих копів, а натомість було стільки смішних (аж до кольок у животі!) речей.
У той же час хлопчина соромився своєї пристрасті. Чи не єдине, що за два десятиліття виховної діяльності стара сеньйора Рейес спромоглася втовкмачити своєму синові, так це розуміння того, що наркотики – зло. «Всі наркомани, – повторювала матрона, – кінчені люди, недолугі мавпи з одностороннім квитком до пекла, де вони вічно