«Чого доброго, я розтану зовсім, як свічка, – подумала Аліса. – Цікаво, яка я тоді буду?» І вона намагалася уявити полум’я свічки після того, як його погасять, бо їй досі не доводилося, скільки себе пригадує, цього бачити.
Згодом, переконавшись, що зменшується далі, вона вирішила негайно йти в сад, але… Бідолашна Аліса! Коли вона підійшла до дверцят, виявилося, що вона забула золотий ключик, а коли повернулася за ним до стола, виявилося, що не може дістати його. Ключик добре виднівся крізь скло, і вона чимдуж намагалася видряпатися по ніжці стола, але та була надто слизька. Втомившись від марних зусиль, сердешна мала сіла і заплакала.
– Припини, сльозами лиху не зарадиш! – гримнула на себе Аліса досить різко. – Раджу тобі припинити це негайно!
Взагалі вона давала сама собі дуже добрі поради (хоч дуже рідко дотримувалася їх), а іноді так жорстоко картала себе, що аж сльози виступали в неї на очах, і навіть, пам’ятається, одного разу намагалася нам’яти собі вуха за те, що обдурила сама себе, граючи за двох у крокет[1]. Ця дивна дівчинка дуже любила вдавати з себе двох осіб.
«Але зараз ні до чого, – думала бідолашна Аліса, – вдавати з себе двох. Навряд від мене залишилося досить навіть для одної поважної особи».
Незабаром її погляд упав на маленьку скляну коробочку, що лежала під столом. Вона розкрила її та знайшла там невеликий пиріжок, на якому виднілися слова «З’їж мене», гарно позначені скоринкою.
– Що ж, я з’їм, – сказала Аліса. – Якщо від цього я підросту, то зможу дістати ключик, а якщо стану ще меншою, пролізу під дверцятами. Чи так, чи інак попаду в сад, тому мені все одно, що саме станеться.
Вона з’їла маленький шматочок пиріжка і нетерпляче повторювала: «Більша чи менша? Більша чи менша?» – тримаючи руку над головою, щоб знати, росте вона чи зменшується. Вона була дуже здивована, коли впевнилася, що її зріст не змінюється. Насправді так буває завжди, коли їдять пиріжки, але Аліса так звикла до всяких див, що звичайні речі здавалися їй нудними і безглуздими.
Тому вона заходилася коло пиріжка і швиденько з’їла його весь.
Розділ ІІ
Калюжа сліз
– Усе більш дивніше і більш дивніше, – скрикнула Аліса (вона з великого дива забула всі правила граматики). – Тепер я розсовуюся, мов найбільша у світі підзорна труба! До побачення, ніжки! – (Бо, коли вона глянула на свої ноги, їх майже не було видно, так вони віддалилися.) – Ніженьки мої милі! Хто ж тепер вас узуватиме? Я вже не зможу, не дістану! Взувайтеся самі, як знаєте. Але треба їх жаліти, – міркувала Аліса, – інакше вони відмовляться іти туди, куди мені заманеться. Треба подумати… Ага, я буду дарувати їм нову пару черевиків кожного Нового року.
І вона міркувала собі далі, як це зробити.
«Доведеться надсилати їх з посильним, – думала вона. – Як це буде смішно – надсилати подарунки власним ногам! І яка буде чудернацька адреса:
Пані правій нозі Аліси,
Килимок,
Поряд