Отож для початку Спартак відніс мамі Гаті довгоочікуваний мідний тазик. А потім вчинив саме так, як порекомендувала вона: пішов на розташований в кутку двору смітник і там ретельно спалив зошит зі своїм дебютним НФ-оповіданням «Політ в один кінець». При цьому дивлячись на вогонь, що поглинав аркуш за аркушем, чомусь не відчував ніяких негативних емоцій. Навпаки, це полум’я, здавалось, очищувало його помисли й освітлювало подальший шлях. Непростий, звивистий, тернистий… але той самий шлях, яким не пройде більш ніхто. Тільки він – майбутній прозаїк-фантаст Спартак Сивак. Хлопець навіть нашіптував при цьому:
– Нічого, нічого, я ще візьмуся за літературу як слід! Лише б школу закінчити, а там і виш… Але своє я ще візьму, й ніхто мені не завадить. Ось побачите. Колись-то всі побачать, як я візьмуся за цю справу!..
Дізнавшись про спалення дебютного рукопису свого любого хлопчика, мама Гатя на пару хвилин відірвалася від мідного тазика, в якому саме закипало бурштиново-прозоре абрикосове варення, ніжно поцілувала сина в чоло й мовила:
– Молодець, мій хлопчику! Хоча ти міг би дати мамі почитати своє творіння, перш ніж спалювати, однак у цілому ти вчинив правильно. Молодчинка! Ну її, ту літературу, до біса. Простішим треба бути. Простішим і скромнішим… А літературою цією клятою нехай займаються всякі шлепери, як той наш родич Додік Ґрінбаум. Ото вже точно кажуть: «Шмок[8] Додя в нашому взводі», – це саме про таких, як він!..
Кабінет технічного директора – головного інженера Виробничого об’єднання «Донецьквугілля», Донецьк, жовтень 1977 року
– Дозвольте, Миколо Сафоновичу?
Не встаючи з місця, господар кабінету подивився на візитера з погано прихованим незадоволенням і доволі сухо мовив:
– А чого це ви до мене в гості проситесь? Ми видобуваємо вугілля глибоко, проте ви «копаєте» ще глибше… Отож це не вам до мене, а мені до вас ходити в гості треба, як до рекордсменів з глибини «копання»… в душах.
– Ну-у-у, знаєте… – абсолютно сірий, нічим особливим не прикметний чоловічок, який завмер на порозі, на мить скривив губи, імітуючи посмішку, й сказав: – Це вже як коли виходить. Іноді ви до нас, а іноді й ми до вас!.. Як для справи краще, так ми і робимо, вірно?
– До речі, про справи!
Сургай кинув зосереджений погляд на годинник, що стояв ліворуч на столі, звірив час з наручним годинником і зауважив:
– У мене, на жаль, не надто багато часу, бо за сорок п’ять хвилин «генерал»[9] збирає нараду, а я все ж таки головний інженер…
– О-о-о, Миколо Сафоновичу! Сорок п’ять хвилин – це ж цілий урок у школі. За сорок п’ять хвилин діти встигають вивчити…
– Вибачайте,