Односельці обнялися. Зараз не існувало на світі найрідніших людей, хоч ця зустріч була першою після тієї достопам’ятної ночі на околиці рідного села.
– Ти як? Звідки? – допитувався Левко, тормосячи Федора.
– Та я з четвертого листопада у Львові! – говорив Мороз.
– А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював?
– Цитадель!
– То ж треба! А я поруч був, на Головній пошті…
Позаду почувся звук клаксона. Це Семен Кульчицький нагадував, що пора від’їжджати.
– Мені пора! – сказав Левко.
– Та й мені прийдеться доганяти своїх! Ти зараз куди?
– У Тарнопіль.
– Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – відказав Федір.
Вони востаннє обнялися і розійшлися. Федір Мороз побіг доганяти свій рій, а Левко Вовк винувато сів поруч шофера.
– Знайомий? – поцікавився Василь Вишиваний.
– Сусід! – відповів Левко.
Йому було сумно, що так коротко тривала зустріч з Федором. Він мав багато чого розповісти Морозу, а найбільше подякувати за той синяк під оком, отриманий у перший день серпня 1914 року.
Із задуми його вивів голос Вишиваного.
– Ви знаєте дорогу, пане підхорунжий? – запитав він.
– Якщо їхати на північ… пане полковнику, то навіть дуже добре! Я з цих країв, – відповів Левко.
Його підтримав і Кульчицький.
– До того ж, пане полковнику, дорога на схід зараз заповнена нашим військом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водій.
– А якщо ми звернемо на північ, то через Жовкву і Кам’янку виїдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко. – Дорога має бути безпечною, бо північні терени ще наші.
– Тоді везіть! – згодився Василь Вишиваний.
Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Північний шлях виявився не тільки швидшим, але й, що найголовніше, безпечним. Польське військо затримали на околицях Рави-Руської, а на українській території панував порядок, якщо він взагалі можливий у час війни. Тим не менше, полковник Вишиваний відзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проїхали, не зупиняючись, все виглядає так, наче і війни немає.
Зрештою, не все можна і побачити, рухаючись у критому автомобілі – а у Куликові довелося підняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.
Полковник зауважив, що чим далі їхав автомобіль, тим сумнішим ставав підхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив і Остап Луцький, Вишиваний поцікавився у чому справа.
– Недалеко звідси моє село, – нехотя відповів Вовк.
– Ми його проїдемо?
– Ні, нам не по дорозі.
Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумівши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирішувати вам.
– Від вашого села можна добратися до Бродів, куди, зрештою, ми і прямуємо? – запитав Вишиваний.
– Так, туди йде дорога, – відповів здивований таким запитанням Вовк.
– Тоді