– Та вже завтра з Михайлом і Миколою підемо вибирати місце!
– Правильно! Нема чого тягнути! Хто знає, що буде післязавтра? А місце… Ти знаєш, де росте столітній дуб?
– Ну?
– Там і поляна, горбочок, та й на сад місце буде, коли викорчувати трохи дерев.
Яків похитав головою:
– Та, чесно казати, туда я сьи і збирав!
– Значить, файне місце! Але не тягни! Поки нема влади, треба користати. І одному Богу відомо, коли то всьо сьи кінчит! І чим! – сказав Василь, випустивши через ніс густий дим. – От скажи мені, Якове… Ти був у полоні, воював за Велику Україну. Знаєш більше, ніж я.
– Не прибідняйсьи, Василю! Тебе тоже поганяло! – заперечив Смоляр.
– Не про те! Я, певно, багато чого не розумію, але знаю, коли курка має здихати.
– До чого тут курка?
– Дивлюсьи на нашу Австрію і вижу, що вона, як та курка, тоже доживає останні дні. Ну, курку можна дорізати, якщо встигнеш, або закопати, якщо не встиг. Що з Австрією? І не доріжеш, і не закопаєш!
Яків Смоляр подивився на курей, що вовтузилися перед курником. Вони аж ніяк не підходили під опис Василя.
– А що пише твій Левко? – натомість запитав він. – І де він зара?
– А Бог його знає! – махнув рукою Василь. – Спочатку колесив Україною зі своїм офіцером, а де тепер, одному Богу відомо! А якщо сьи об’явит, поїде до Відня. Певно, там і лишитьсьи.
– Шкодуєш?
– Не шкодую, і вже написав йому, – відповів Вовк. – Правда, він ще не знає про смерть матері, але якщо йому там файно, то най буде у Відню. Що йому тут робити? Тримати мені залізо у кузні? А так, може, сьи виб’є в люди.
– Так, порозкидала війна наших людей по всьому світу, – згодився Яків. – Твій Левко аж у Відню; добре хоч українку взяв. Хведько Мороз, кажуть, десь аж на Буковині при якомусь штабі. А хто їх там розбере при якому?! Степко Білецький в Московії згинув…
Василь Вовк хмикнув.
– Згинув! І коли воно встигло стати таким гімном? Вже як я не любив Тому, але той хоч нікому зла не робив! Носивсьи зі своїми москвофілами, збирав до себе молодих і дурних, але раз вдарив по карку свого Левка – і той зразу забув про один русскій народ. А Степко став оздоблений, і не думаю, що через Тому. Не переживай за него! Гімно, як ти знаєш, не тоне. Ще випливе десь! – сказав він. – Тому, Якове, не тягни з лісничівкою. Поки нема влади – будуй! Я поможу.
На тому і закінчили розмову. Яків Смоляр пішов до себе додому, а Василь продовжував сидіти на ослоні, тримаючи в роті вже загаслу файку.
У такій задумі його і застала Галинка. За цих півроку, відколи вона з’явилася у селі, дівчина майже ні з ким не контактувала, адже дуже прив’язалася до Орини Ребрик і переживала з нею усі негаразди. Якщо хто до Орини ставився вороже, то й Галинка так само обходила тих перетинців. Напевне, єдиний, хто не викликав жодних заперечень у дівчини, був Василь Вовк.
Він здригнуся, зауваживши перед собою тендітну дівочу постать. На дівчині була стара потерта свитина, підперезана вицвілою хустиною. Її Василь пам’ятав на Орині ще від довоєнних часів.
– Вуйку