Гей, десь там, де чорні води,
Сів на коня козак молодий.
Плаче молода дівчина,
Їде козак з України.
І раптом звідкись знизу, саме з того місця, куди найбільше намагалися стріляти стрільці, долинув красивий, добре поставлений голос.
Гей, гей, гей соколи
Оміяйчє ґури, ляси, доли.
Дзвонь, дзвонь, дзвонь дзвонечку,
Муй степови сковронечку.
А вже наступний куплет обидві сторони співали разом кожна своєю мовою, і над горою, котра стала каменем спотикання для поляків та українців, лунала пісня про козака, що прощався з Україною.
І ця пісня, котру своєю вважали й українці, і поляки, тим не менше була чужою на цьому місці бою, як, власне, і по всьому Львові. Кожна громада хотіла жити на своїй землі, при цьому мало піклуючись про іншу.
А поки що над Цитаделлю лунала спільна пісня. Дивно, але закінчували її вже поляки, неначе натякаючи на переможців.
Віна, віна, віна дайчє,
А як умре поховайчє
На жєльоней Украінє
Пши коханей мей джєвчинє.
А поки що співаки з допомогою зброї вирішували, кому бути господарями у Львові і в усій Галичині. Наступного дня бої за Цитадель відновилися ще з більшою силою. Видно, до поляків прибуло підкріплення.
Якимось чином Осипу Букшованому вдалося зв’язатися з стрільцями, що засіли в Головній пошті, правда, саме у той момент, коли в одному з боїв поранили четаря Володимира Баб’яка. Букшований відправив четаря лікуватися (благо, санітарні машини ще не обстрілювалися), а натомість поставив Павла Ліськевича.
Як виявилося, лише для того, щоб через дві доби, восьмого листопада, отримати звістку про його загибель. Правда, день перед тим, розуміючи, що вибити українців з будинку пошти не вдасться, поляки вирішили їх викурити. І то буквально.
Група з трьох легіонерів пробила стіну між Головною поштою, де засіли українці, і будівлею греко-католицької семінарії, зайнятої поляками, і здійснила підпал. Метою поляків було саме викурити оборонців, але вони не врахували, що саме там, у правому крилі Головної пошти, зберігався папір, тому вогонь швидко поширився будівлею. Противник пробував вдертись до середини, але українська залога, хоча душилася в димі, тримала опір.
Коли ж стало зрозуміло, що вогонь загрожує сусіднім будівлям, було вирішено укласти перемир’я і викликати пожежну частину. Пожежу загасити не вдалося, хоч будинки по сусідству були врятовані. Головна пошта перетворилася у чорний остов, не цікавий жодній стороні, тому бої перекинулися на прилеглі вулиці. Саме там від ворожої кулі в голову загинув Павло Ліськевич.
Коли Осипу Букшованому повідомили цю звістку, чергова атака поляків на Цитадель завершилася так само, як і попередні: безрезультатно. Саме тоді до нього підступив Федір Мороз.
– Пане майоре! Ми захопили полоненого, – повідомив він.
– І що з того? –