– Та містерію! – сказав Гренгуар.
– Як знаєте, – відповів сусід.
Це напівсхвалення вдовольнило Гренгуара, і він сам узявся до діла: змішавшись із натовпом, заходився вигукувати на різні голоси: «Починайте містерію з початку! З початку!»
– Хай йому чорт! – промовив Жоаннес Вітряк. – Чого це вони там репетують у кінці залу? (Гренгуар справді галасував за чотирьох). Скажіть-но, друзі, хіба містерія не закінчилася? Вони хочуть її знову почати? Це несправедливо!
– Несправедливо! Несправедливо! – закричали школярі. – Геть містерію! Геть!
Але Гренгуар, надсаджуючись, кричав щораз дужче: «Починайте! Починайте!»
Цей галас привернув увагу кардинала.
– Пане головний суддя! – звернувся він до високого чоловіка у чорному, що стояв недалеко від нього. – Чого це вони там виють, мов чорти в пеклі?
Головний суддя був якоюсь подобою чиновника-амфі-бії, різновидом кажана з судового стану, скидався водночас на щура і на птаха, на суддю й на солдата.
Він підійшов до кардинала і, хоча й боявся викликати невдоволення, заїкаючись, пояснив причину непристойної поведінки натовпу: мовляв, полудень настав раніше, ніж прибув його превелебність, і комедіанти змушені були почати виставу, не дочекавшись його превелебності.
Кардинал вибухнув сміхом.
– Клянусь честю, панові ректору Університету слід було б зробити так само. Як ви гадаєте, метре Гійом Рім?
– Монсеньйоре, – відповів Гійом Рім, – будьмо задоволені тим, що уникли половини містерії. Це все ж таки виграш.
– Чи можна дозволити цим гультіпакам продовжувати їхній фарс? – запитав суддя.
– Продовжуйте, продовжуйте! – відповів кардинал. – Мені байдуже. Я там часом почитаю требник.
Суддя підійшов до краю помосту і, жестом руки встановивши тишу, проголосив:
– Городяни, корінні й новоприбулі мешканці Парижа! Щоб задовольнити і тих, хто хоче, щоб містерію почати заново, і тих, хто взагалі не хоче її слухати, його превелeа́ність наказує продовжувати виставу.
Oбом сторонам довелося скоритись. Але і автор, і публіка ще довго не могли простити цього кардиналові.
Персонажі на сцені знову заходилися читати свої повчальні вірші, і Гренгуар сповнився надії, що люди почують хоч кінець його твору. Проте й цій його надії, як і попереднім ілюзіям, не судилося здійснитись. Правда, глядачі трохи притихли, одначе Гренгуар не помітив, що, коли кардинал велів продовжувати виставу, на помості ще лишалися вільні місця, і слідом за фламандськими послами прибували нові учасники урочистої церемонії, а́рамник оголошував їхні прізвища та звання, які вривалися в його діалог, завдаючи твору величезної шкоди. Бо таки й справді, уявіть собi, читачу, що верескливий голос служника роа́ить між двома віршами, а то й між двома піввіршами театральної дії ось такі вставки:
– Метр Жак Шармолю, королівський прокурор при церковному трибуналі!
– Жеан