Зграя школярів, шалено аплодуючи, голосно повторила цей каламбур.
– Ви їдете на вулицю Тіботоде шукати помешкання, правда, пане ректор, партнере диявола?
Потім дійшла черга й до інших сановників.
– Геть педелів! Геть жезлоносців!
– Скажи-но, Робене Пуспен, а хто ото такий?
– Це Жільбер де Сюльї, Gilbertus de Soliaco, канцлер Отенського колежу.
– Стривай, ти зручніше примостився, – на ось мій черевик, жбурни йому в пику!
– Saturnalitias mittimus ecce nuces[12].
– Геть усіх шістьох богословів з їхніми білими стихарями!
– Так це богослови? А я гадав, це ті шість білих гусок, що їх дала місту свята Женев’єва за маєток Роньї!
– Геть медиків!
– Геть диспути на визначені й довільні теми!
– Лови мою шапчину, канцлере святої Женев’єви! Ти скривдив мене! Це правда: він віддав моє місце в нормандському земляцтві малому Асканіо Фальцаспаді з провінції Бурж, бо той – італієць!
– Це несправедливо, – погодились всі школярі. – Геть канцлера Женев’єви!
– Гей ви, метре Жоакен де Ладеор! Агов, Луї Даюїль! Агов, Ламбере Октеман!
– Сто чортів довіреному німецького земляцтва!
– І капеланам Святої Каплиці з їхніми сірими хутряними накидками; cum tunicis grisis!
– Seu de pellibus grisis fourratis![13]
– Гей, магістри мистецтв! Усі, хто в гарних чорних мантіях! Усі, хто в гарних червоних мантіях!
– Непоганий хвіст у ректора!
– Можна подумати, що це венеційський дож їде на заручини з морем.
– Дивись, Жеане! Каноніки святої Женев’єви!
– Під три чорти каноницьку братію!
– Абате Клод Шоар! Докторе Клод Шоар! Ви шукаєте Марію ля Жіфард?
– Вона на вулиці Глатіньї.
– Вона гріє ліжко королю розпусників.
– Вона сплачує йому свої чотири деньє – quator denarios.
– Aut unum bombum![14]
– Ви хочете сказати – з кожного носа?
– Друзі, ось метр Сімон Санген, виборець від пікардійського земляцтва, а позад нього сидить його жінка!
– Post equitem sedet atra cura![15]
– Сміливіше, метре Сімон!
– Добридень, пане виборець!
– Добраніч, пані виборчихо!
– Які ж вони щасливі, їм усе видно, – сказав, зітхаючи, Жоаннес де Молендіно, що, немов птах, ще й досі сидів серед листя капітелі.
Тим часом присяжний бібліотекар Університету, метр Андрі Мюньє, нахилився до вуха королівського хутряника, метра Жіля Рогатого.
– Кажу вам, добродію, це кінець світу. Ніколи серед школярів ще не було такої розбещеності, а всьому виною прокляті вигадки нашого століття, які все псують – гармати, кулеврини, бомбарди[16], а головне – друкарство, ця нова німецька чума. Немає вже ні манускриптів, ні книжок. Друкарство нищить книжкову торгівлю. Настає кінець світу.
– Я це добре бачу з того, як процвітає торгівля оксамитом, – сказав хутряник.
У цю мить пробило дванадцяту.
– А-а!.. – В один голос заволала вся