Єгор кивнув.
«Сестра Віктора», – швидко зрозумів.
– Вже два роки минуло. Якби мали чим допомагати…
Чоловік не доказав, кинув погляд на Єгора. Усередині слідчий вже кипів, проте поки що вдавалося себе стримати. Він прийшов сюди не для того, аби йому кидали в обличчя звинувачення.
Дочекавшись дев’ятої, Скляр подзвонив родичам жертви й призначив зустріч. Поліція ще вчора повідомила їх про смерть невістки й що скоро до них прийде хтось для розмови. Кілька днів тому в них просили будь-які речі, звідки можна було б вилучити ДНК зниклої. Родичі надали гребінець, відтак почали із надією чекати, що знайдене тіло не належить Олександрі. Та надії не справдилися. Скоріше за все, ні Георгій Альтман, ні його донька так і не заснули вночі. Дівчина теж мала страшенно змучений вигляд. Проте в її погляді Єгор помітив рішучість.
«Що вона замислила?» – зацікавився Скляр.
– Він зник два роки тому. Просто пішов з дому на роботу й більше не повернувся, – замість батька відповіла дівчина. – Поліція не змогла встановити його місцеперебування. Ви думаєте, їхні зникнення пов’язані?
Єгор з упевненістю похитав головою.
Насправді на сто відсотків він не міг знати, та вирішив розпочати розслідування саме з цієї версії.
Георгій Альтман уважно глянув на доньку, проте дівчина вдала, що не помітила.
«Що це все означає?» – Єгор звузив очі, спробував збагнути, що ці двоє приховують.
– Я так розумію, та сама доля спіткала й Олександру? – поставив запитання дівчині. – Перепрошую, як ваше ім’я?
– Анна. Анна Альтман, – дівчина несподівано усміхнулася, показавши ряд білих рівних зубів, присіла на бильце крісла поруч із батьком.
Єгору ще раніше Георгій Альтман запропонував місце у такому ж, навпроти, через стіл. Слідак не без задоволення всівся в глибоке м’яке шкіряне крісло.
– Вона мала намір зустрітися з друзями, але так і не з’явилася, – продовжувала розповідати замість батька дівчина.
Єгор похитав головою, щоб показати, що слухає. Тим часом із цікавістю роздивлявся дівчину. Такої красивої він ще ніколи не бачив. Невисокого зросту, дуже мініатюрна, з сірими, як у батька, очима. Трішки лукавими, але водночас сумними.
– У неї були вороги? Чи в її чоловіка? – поцікавився Скляр після паузи.
Він раптом збагнув, що «завис», роздивляючись дівчину. Через це несподівано для себе почервонів. Як на зло, на блідому обличчі Скляра рум’янець завжди добре видно.
Анна усміхнулася, помітивши увагу Єгора. «Чортеня», – швидко здогадався Скляр.
І сам не втримався й усміхнувся. Проте лише подумки.
– Ні в неї, ні в мого сина ворогів не було, – цього разу Георгій завадив донці відповісти.
Скляр уважно подивився на дівчину. Ні, вона не бажає заперечити.
– Ви впевнені? – про всяк випадок уточнив.
– На жаль, так. Ми самі вже неодноразово про це думали, – м’яким голосом промовила Анна.
Тепер її обличчя знову серйозне.
Красиві