Гніздо Кажана. Дарина Гнатко

до тріпотіння любив доньку і якому до маєтку наїздити дозволяли вкрай рідко. Ніхто не знав життя її подружнього, тільки ж почала скоро марніти краса її пишна та квітуча, зійшов рум’янець з тугих, мов налитих, щічок, а після народження двох діток вона вже геть змарніла, схуднула, згасли очі її веселі та сяючі, пішло з них назавжди світло радощів, поступившись місцем дещо наполоханому, перестрашеному виразу. Й за якихось три роки шлюбу від колишньої реготухи, пишної та квітучої Марфи Стоянової полишилася тільки бліда, виснажена тінь, у великих очах котрої застиг незмитий часом страх. Спершу єдиною втіхою її були служби Божі, та Данило згодом заборонив їй ходити до церкви, їздити до монастиря, а коли ослухалася вона його, таки подалася до утрені, усупереч забороні Данила, то вперше торкнулися тіла її ніжного, випещеного його важкі, безжальні кулаки та шкіряний батіг. Після того в храм вона більш не ходила, й лубенці вже майже не бачили вродливої доньки купця Стоянова, котрий помер після народження свого першого онука.

      Різного тоді розповідали про великий дім Кажановського. Челядь там не трималася, хоча Данило скупим не був, платня у нього за працю була високою, та все ж дівчат місцевих лякала якась муторність великого дому, коридорами порожніми й холодними котрого можна було раптом почути несподіваний стогін, що лунав, здавалося, з нутрощів самих стін, або побачити тінь, котра замелькотить то в одному кутку, то в іншому, й тоді будинком тільки й чутно було, що наляканого дівочого вереску. Та особливого страху на них наводив сам Данило, котрий міг іноді виникнути з якогось темного закутка й так позиркнути своїми вогняними очицями, що дівчата ледь не вмлівали від переляку. Похмурий, що зірвав із себе святий хрест, він віддав себе цілком у владу тих сил, котрі подарували йому статок та шлюб із Марфою. У його розкішному будинку неможливо було віднайти навіть маленького образу Христа, чи Богородиці, чи котрого святого, він ніколи не хрестив чола та назавжди забув дорогу до святого храму, й одна лиш згадка про монастир, у котрому прожив стільки літ і був пострижений у ченці, викликала у нього такі напади люті, що страшно було й поглянути. Друзів він не мав, із місцевим товариством не водився, сам у гості не ходив і нікого до себе не запрошував, перетворившись майже на відлюдька, в очі котрого було так лячно дивитися.

      А кохання те його палке до красуні Марфи, заради котрого ступився він на хибку дорогу знання з нечистою силою, заради котрого не пожалкував він і душі своєї безсмертної, воно якось притупилося з часом, а потім й узагалі зниклося, як і не було його зовсім, як і не блукав він, геть закоханий у Марфу, сновидою монастирським дворищем… Не було в нім уже ні тріпотіння поряд неї, ні ніжності, часто поряд неї замислювався про щось своє, байдужий геть до тої, за одну посмішку котрої не пожалкував себе. Інші сили тепер володіли його серцем та душею, й дуже скоро вже все місто перемовлялося пошепки, що Кажановський заробився справжнім чаклуном. Чого тільки тоді не навигадувала багата людська