У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич

і все треба було починати спочатку. У черевичках вчилася ходити, на фронті ж три роки в чоботях. Звикли до ременів, завжди підтягнуті, здавалося, що тепер одяг на нас мішком висить, якось ніяково почуваєшся. Із жахом дивилася на спідницю… На сукню… Ми ж завжди на фронті в штанях, увечері їх випереш, під себе покладеш, ляжеш – от і випрасувані. Щоправда, не зовсім сухі і на морозі крижаною кіркою вкривалися. А в спідниці як ходити? Ноги наче сплутані. Йдеш у цивільному одязі, у черевичках, зустрінеш офіцера, мимохіть рука тягнеться, щоб честь віддати. Звикли: пайок, на всьому державному, і приходиш до хлібної крамниці, береш хліб, скільки тобі треба, і забуваєш розплатитися. Продавчиня, вона вже тебе знає, розуміє, у чім річ, і соромиться нагадати, а ти не заплатила, взяла й пішла. Потім тобі вже совісно, наступного дня просиш вибачити, береш щось і розплачуєшся за все відразу. Треба було наново вчитися всього звичного. Згадати звичайне життя. Нормальне! З ким поділитися? Прибіжиш до сусідки… До мами…

      Я ось про що думаю… Послухайте-но. Скільки часу тривала війна? Чотири роки. Дуже довго… Ні птахів, ні квітів не пам’ятаю. Вони, звісно, були, але я їх не пам’ятаю. Так-так… Дивно, еге ж? Хіба можуть бути кольоровими стрічки про війну? Там усе чорне. Тільки кров іншого кольору, лише кров червона…

      Ми нещодавно, десь років вісім тому, нашу Машеньку Алхімову знайшли. Поранило командира артдивізіону, вона поповзла його рятувати. Попереду розірвався набій… Просто перед нею… Командир загинув, до нього вона доповзти не встигла, і їй обидві ноги пошматувало, та так, що ми насилу перев’язали. Намучилися. І сяк і так пробували. Несли на ношах до медсанбату, а вона просила: «Дівчата, пристріліть… Я не хочу така жити…» Так просила і благала… Так! Відправили її до госпіталю, а самі далі пішли, у наступ. Коли почали шукати… Слід її вже втратили. Ми не знали: де вона, що з нею. Багато років… Скрізь писали, але ніхто позитивної відповіді не давав. Допомогли нам слідопити із сімдесят третьої школи міста Москви. Ті хлопчики, ті дівчатка… Вони знайшли її за тридцять років по війні, знайшли в будинку інвалідів, десь на Алтаї. Дуже далеко. Усі ці роки вона по інтернатах для інвалідів, по госпіталях кочувала, її десятки разів оперували. Вона матері своїй навіть не зізналася, що жива… Від усіх сховалася… Ми її привезли на нашу зустріч. Сльозами всі заливалися. Потім звели з матір’ю… За тридцять із гаком років вони зустрілися… Мати трохи не збожеволіла: «Яке щастя, що моє серце з горя раніше не розірвалося. Яке щастя!» А Машенька повторювала: «Тепер мені не страшно зустрітися. Я вже стара». Так… Якщо коротко… Це і є війна…

      Пам’ятаю, лежу вночі в землянці. Не сплю. Десь артилерія працює. Наші пострілюють… І так не хочеться вмирати… Я клятву дала, військову клятву, якщо треба, віддам життя, але так не хочеться вмирати. Звідти навіть якщо живий повернешся, душа болітиме. Тепер думаю: краще б у ногу чи в руку поранило, нехай би тіло боліло. А то душа… Дуже боляче. Ми ж молоденькі зовсім на фронт пішли. Дівчатка. Я на війні навіть підросла. Мама вдома поміряла… Я підросла на десять сантиметрів…»

      На прощання незграбно протягне до мене гарячі