– А ти не знав? – тішиться Іванюк. – Ото тюхля! Та з Анжелкою вже весь наш клас і весь паралельний перецілувався. Крім тебе, хіба. А коє-хто, кажуть, і єщьо шо-то… Хе-хе… Я теж її на минулій дискотеці трохи прижав в углу й позажимав. Там у пазусі, я тобі скажу, таке можна намацати…
– Ну, Анжелка мене мало цікавить, – якомога недбаліше махнув рукою я, хоча про те, що можна намацати в пазусі, не відмовився б і далі послухати.
– А хто? Людка? Теж не святая! Хоча тормозну жидкость у башку залити встигла – цілуваться ще сяк-так, а далі не пускає. Хоча, може, не всіх – там Вітя Боронило коло неї топчеться, клинці підбиває, – то з ним вона постоянно й лижеться…
– А інші дівчата з тієї компанії?
– Та які там дівчата! – щиро здивувався Іванюк. – Наша Лєнка і Зірка ота дурнувата? Я з Лєнкою в садочку на одному горшку сидів – як я після цього можу її сприймати за дівчину?!
– А Зірка?
– Ота кікімора?! Ну, то вопше! З нею ніхто цілуватися не хоче, бо в неї язик як бритва.
Я остовпів!
– Колеться при поцілунку, чи що?
– Ги-ги! Ну ти й дурак, Бурундук! Бритва ріже, а не коле – пoйняв? Больно умна вона і триндить багато. Ну, як ото ти іноді, коли на тебе найде… Скаже два слова – як обпече! До такої недотроги й не підступишся, де вже там тіпа цілуваться… Хоча танцювати вона вміє, це факт. Але ж так мір устроєн, що і в кікімори должна буть якась позитивна риса…
– Чекай! А чого ви взагалі на ті дискотеки ходите? Цілуватися, чи що?
– А чого ж іще?! Бурундук, наконєц-то ти прозрєл! Діскач для того ж і є, щоб мальчікі-дєвочкі, шури-мури…
– А потанцювати?
– Танцювать туди хіба такі, як твоя Зірка, ходять. Прибацані! Ну, або ті, яким нєчєво тєрять, але, може, вони ще на шось надєються. А нормальні люди ходять туди з совєршенно другою метою, ги-ги… Це хорошо, шо ти нормальним чєловєком стаєш. А то я вже, знаєш, думав шо-то підозрювать. Придивлявся, чи в тебе часом голубізна в очах не світиться…
– Що світиться? – здивувався я.
– Ну, що, може, ти ето… сінєнькій.
– Баклажан, чи що?
– Ги-ги! Баклажан! Ето ти класно сказав, Бурундук! Надо запомнить, – аж підскочив на радощах Іванюк.
Я стенув плечима – подумаєш…
– Кстаті, – додав Іванюк, – зря ти з «Контакту» видалився.
Там дуже зручно домовлятися, хто куда ідьот, а главноє – з ким…
Розділ четвертий
…Дивно, як життя в книжках відрізняється від справжнього. Відколи в мене все це почалося, я перечитав стільки книжок про кохання, що вже й лік їм загубив. Усі, які були в нашій домашній бібліотеці – у шкільній чи міській брати їх усе ж не наважувався. Та й домашніх вистачало – чого-чого, а книжок у домі, де тато – комп’ютерник, а мама – викладач вишу, ніколи не бракувало – і паперових, і електронних. Але всі вони якісь дивні: кохання в них або велике і смертельно нещасне, або велике і страшенно сопливе, або велике і… взагалі не кохання. Чого тільки не вигадають ці письменники замість того, щоб написати правду…
Хоч