Україна, 1918: Хроніка. Владлен Мараев

другие, расстреляли, несколько раз, не попав в него смертельной пулей».

      Після повернення Чернігівщини під контроль УНР, тіла загиблих під Крутами студентів і гімназистів були ексгумовані й перевезені до Києва. 19 березня їх поховали на Аскольдовій могилі – старовинному кладовищі на Дніпровському схилі. Велелюдний жалобний похід вирушив від залізничного вокзалу вулицями Безаківською (нині Симона Петлюри), Бібіковським бульваром (бульвар Тараса Шевченка), Великою Володимирською (повз будинок Центральної Ради), Фундуклеївською (Богдана Хмельницького), Хрещатиком, Олександрівською (Михайла Грушевського), Микільською (Івана Мазепи), Миколаївським узвозом (алея Героїв Крут) до церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі. Саме тоді М. Грушевський виголосив промову, яка починалася зі слів «Dulce et decorum pro patria mori!» («Солодко і прекрасно вмерти за отчизну»), Павло Тичина написав знамениту поезію «Пам’яти тридцяти», а Людмила Старицька-Черняхівська – есе «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами». В цьому творі є такі рядки: «Поки історія людська буде існувати, доти будуть всі, і далекі нащадки наші, з жахом, з огидою згадувати страшне слово "большевик". Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Ні, і то порівняння неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний, кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і "удавився" сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився муками своїх братів».