Він не докінчив, парубок стрибнув наперед та схопив його за руку.
– Визволителю мій!
Джон Беллю зараз же зробився обережним. Він не сподівався, що запросини буде прийнято.
– Ти ще обміркуй собі цю справу, – сказав він.
– Коли ви їдете?
– Це буде важка подорож! Ти нам заважатимеш!
– Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати з того часу, як потрапив до «Хвилі».
– Кожний мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індіяни-носії не упораються з усім. Гел і Роберт переноситимуть своє начиння самі. Отож я їду, щоб допомогти їм. Якщо ти поїдеш, то робитимеш те саме.
– Випробуйте мене!
– Ти не зможеш носити кладь, – була відповідь.
– Коли ви їдете?
– Завтра.
– Тільки ви не робіть висновку, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, – сказав Кіт на останок. – Мені хотілося вислизнути якось від цього О’Тари.
– Хто це О’Тара? Японець?
– Ні, він ірландець, погонич невільників і мій найліпший приятель. Видавець «Хвилі», власник та великий гнобитель. Усе, що він каже, виконується. Він навіть мертвого на ноги поставить.
Цього вечора Кіт написав О’Тарі: «Це тільки відпустка на кілька тижнів. Вам доведеться спіймати якогось писаку замість мене. Шкода, товаришу, але моє здоров’я вимагає цього. Коли я повернуся, то мотатимуся вдвічі більше.»
Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні збитого докупи люду, тисячного натовпу з тисячофунтовим вантажем. Цю безмірну силу речей та харчу вивантажували з пароплавів, нагортаючи на березі цілі гори. Звідси все це починало повільно текти в долину Дайї та через Чількут. Переносити все це треба було за двадцять вісім миль і тільки на людських спинах. Індіяни-носії збільшили платню за перенесення з восьми центів за фунт до сорока і, не зважаючи на це, вони були переобтяжені роботою. Можна було сподіватися, що не встигнуть перенести всієї клади, як западе зима.
Найслабшим з-поміж слабих на ноги був Кіт. Як і сотні інших, він мав при собі величезного пістоля, що почепив собі на поясі, з патронами. У цьому був також винний його дядько, що пам’ятав ще старі дні сваволі в цих місцях. Проте Кіт Беллю був романтиком. Його засліпила ця гонитва за золотом, що вабило далеким блискучим маревом, і на життя, що клекотіло навколо нього, він дивився очима артиста і не ставився до нього поважно. Як він казав на пароплаві, це ще не був його похорон. Він мав тільки відпустку і хотів «кинути оком» на все, а тоді повернутися.
Облишивши своїх на березі, де вони чекали вантажу, Кіт почвалав угору, де була стара торговельна комора. Він не бундючився та не вихилявся, йдучи, дарма, що так робили інші, що теж були озброєні пістолями. Стрункий, шість футів на зріст індіянин пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов слідом за ним, захоплюючися дебелими литками індіянина і тим, як зграбно