Якщо родина не платить вчасно за пансіон і за навчання, належні гроші стягають з неї імператорські службовці.
На такий самий зразок улаштовано й будинки для синів звичайних дворян, купців і ремісників; тільки діти, що їм судилося бути ремісниками, починаючи з одинадцяти років, вивчають своє ремество, а діти осіб хорошого роду здобувають загальну освіту до п'ятнадцяти років, що відповідає нашим двадцяти одному; але останні три роки з ними поводяться вже не так суворо.
Система виховання в дівочих будинках дуже подібна до тієї, що панує по будинках для хлопців, тільки дівчат одягають поважні слуги їхньої ж статі, і завжди в присутності вчительки або її помічниці, не до чотирьох, а до п'яти років. Виховательок, що розповідають дітям казки чи якісь жахливі або фантастичні історії (а в нас це трапляється нерідко), прилюдно тричі батожать, завдають на рік до в'язниці, а потім засилають назавжди до найдальших частин імперії. Через це тамтешні молоді панни не менше за хлопців соромляться бути дурними чи полохливими і за прикраси, що личать жінкам, визнають лише цнотливість та охайність. Особливостей в жіночому вихованні проти чоловічого я не помічав. Хіба що фізичні вправи для них вимагають меншої сили та освіта їхня трішки вужча; зате дівчат навчають хатнього господарства. Ліліпути додержуються погляду, що у вищих класів дружина, не маючи змоги лишатися вічно молодою, мусить, проте, завжди бути розумною і приємною подругою. Дванадцятилітню дівчину, яка в них вважається відданицею, батьки або опікуни, висловивши велику подяку її навчителям, забирають додому, і рідко буває, щоб, розлучаючися з подругами, молода леді не плакала гіркими сльозами разом зі своїми приятельками.
У будинках для дівчат менш значного роду їх навчають різних реместв, відповідно до їхньої статі та становища в суспільстві. Тих, що мають заробляти собі на хліб самі, випускають із будинку семилітніми, а решту тримають до одинадцяти років.
Менш значні родини, крім невисокої річної плати за пансіон, регулярно вносять керівникові будинку дещо зі свого місячного заробітку на посаг дочці. Отже, витрати всіх батьків обмежені законом, бо, на думку ліліпутів, не може бути більшої несправедливості, як, догоджаючи собі, народити дітей, аби потім накидати на суспільство тягар опікування ними. Значні ж особи зобов'язуються забезпечити своїх дітей певною сумою, відповідно до їх громадського становища. Капітали ці завжди вкладають якнайвигідніше й використовують точно за призначенням. Селяни та робітники тримають дітей удома, бо їхня робота полягатиме тільки в оброблянні