обидві посудини, пролунав загальний вигук: «Гекіна дегул!». Признаюсь, почуваючи на своєму тілі тих чоловічків, мені не раз кортіло схопити в жменю сорок чи п'ятдесят із них, що перші навернуться під руку, і кинути на землю. Пам'ятаючи, однак, чого я зазнав (воно, ймовірно, було не найгіршим із того, що вони могли ще мені зробити), і дану мною обіцянку (так тлумачив я свою принижену поведінку), я тієї ж миті відмовився від свого наміру. До того ж я вважав себе зв'язаним вдячністю до людей, які поводилися зі мною з такою гостинністю і так щедро частували мене. У думках своїх я не міг не дивуватися з безбоязкості цих маленьких істот, що наважувались підніматися й походжати по моєму тілу, коли одна з моїх рук була вільна, і не тремтіли перед постаттю такого гігантського створіння, яким я мусив їм здаватися. Трохи згодом, коли вони побачили, що я не прошу більше їсти, переді мною, за дорученням його величності, з'явився якийсь поважний урядовець. Його ясновельможність, піднявшись по моїй правій нозі, наблизився до мого обличчя в супроводі почту осіб із десяти і, підсунувши мені під самісінькі очі вірчий лист за королівським підписом, хвилин десять говорив зі мною без будь-яких ознак невдоволення, але дуже рішучим тоном. Промовляючи, він часто показував пальцем, як виявилося потім, у напрямку столиці, що лежала за півмилі звідси і куди королівська рада ухвалила перевезти мене. Я відповів небагатьма словами, яких, проте, не зрозуміли, і вільною рукою кілька разів торкнувся другої (але поверх його ясновельможності, бо боявся зачепити його чи когось із його почту), а тоді своєї голови та тіла на знак того, що хочу бути вільним. Він, здається, досить добре зрозумів мене, бо заперечливо похитав головою та рухом руки пояснив, що мене відвезуть до столиці як полоненого. Разом із тим знаками він дав мені зрозуміти, що я матиму вдосталь пити та їсти і що зі мною добре поводитимуться. Після того я ще раз подумав про спробу розірвати мої пута, але, знову відчувши пекучий біль од стріл у руках та на обличчі (вони були в пухирях, а багато дротиків там ще лишилося) і помітивши, що ворогів моїх більшає, я на мигах показав їм, що вони можуть робити зі мною що хочуть. Гурго з почтом пішли, чемно вклонившись, у дуже веселому настрої. Незабаром я почув крики, серед яких голосно повторювалися слова: «Пеплом селян», і біля мого лівого боку закомашилося безліч людей, які попустили мені шворки так, що я міг повернутися на правий бік і дати собі полегшення, помочившися. Помочився я дуже рясно і здивував тим людців, які, здогадавшися з моїх рухів, що я збираюся робити, в ту ж мить розступилися на обидва боки, щоб уникнути бурчака, який лився з мене з таким шумом та силою. Перед тим вони намастили мені обличчя й руки якоюсь маззю, що дуже приємно пахла, і біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин ущух. Усе це на додаток до їхніх дуже поживних страв та питва схилило мене на сон. Я спав щось із вісім годин, як довідався згодом, і те було не дивно, бо лікарі, з наказу імператора, підсипали сонного зілля в бочку з вином.
Здається,
