– Вельмишановний колего, – відповів Кац, поплескуючи співрозмовника по-панібратському по плечу, – поки держава не визнає, що солдати, йдучи в бій умирати, не потребують Божого благословення, доти фельдкуратство буде добре оплачуваною професією. До того ж на цій службі аж ніяк не перевтомишся. Для мене це краще, ніж бігати полігонами і тупцяти на маневрах. Раніше я діставав накази від начальників, а сьогодні роблю, що заманеться. Представляю того, хто не існує. І сам граю роль Бога. Якщо не захочу комусь відпустити гріхів, то не відпущу, хоча б він благав мене навколішках. А втім, таких би знайшлося до біса мало.
– Я люблю Господа Бога, – сказав побожний фельдкурат, гикнувши, – дуже його люблю. Дайте мені трохи вина. Я шаную Господа Бога, – повів він далі, – дуже його шаную і поважаю. Нікого так не шаную, як його.
Враз він гупнув кулаком об стіл, аж пляшки підскочили.
– Бог – це велич, це щось неземне. Він чесний у своїх ділах, осяйний, як сонце, і ніхто в мені цієї віри не похитне. І святого Йосифа поважаю, всіх святих поважаю, крім святого Серапіона[148]… Дуже вже паскудне в нього ім’я.
– Справді, не завадило б йому подати прохання про зміну імені, – зауважив Швейк.
– Люблю Святу Людмилу й Святого Бернарда[149], – вів далі колишній законовчитель. – Він урятував чимало прочан на Сен-Готарді. Носить на шиї пляшку з коньяком і розшукує занесених снігом.
Розмова набрала іншого спрямування. Побожний курат почав патякати таке, що ні в які ворота не лізло.
– Шаную немовлят і їхнє свято двадцять восьмого грудня. Ірода ненавиджу. Коли курка спить – свіжих яєць не дістати.
Він вибухнув реготом і заходився співати:
Святий Боже, святий кріпкий…
Однак одразу ж урвав і, підвівшись, суворо запитав Каца:
– Ви не вірите, що п’ятнадцятого серпня свято вознесіння Діви Марії?
Веселощі були в повному розпалі. З’явилися ще пляшки, й Кац час від часу вимагав:
– Скажи, що не віриш у Господа Бога, а то не наллю.
Здавалося, що повернулися дні переслідувань перших християн. Колишній законовчитель співав якусь пісню про мучеників часів Римської імперії і горлав:
– Вірю в Господа Бога, не зречуся його. Не треба мені твого вина! Я можу й сам по нього послати!
Нарешті його поклали в ліжко. Перед тим як заснути, він урочисто проголосив, піднісши праву руку, наче до присяги:
– Вірю в Бога-Отця, Сина і Святого Духа! Принесіть мені молитовник!
Швейк тицьнув йому в руку якусь книжку, що лежала на нічному столику, і побожний фельдкурат заснув з «Декамероном» Боккаччо в руках.
Глава XIII
Швейк йде соборувати
Фельдкурат