Хоча б отакий випадок: один чоловік знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому й пхнув жінці під перину. Пес зігрівся, опритомнів і покусав цілу родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас удома помилився один токар. Він відімкнув подільський костьол, думаючи, що прийшов додому, роззувся в ризниці, думаючи, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, думаючи, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря зі священними написами, а під голову поклав собі Євангеліє та ще якісь священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився й добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, – відповів паламар, – через таку помилку треба знову костьол освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному глузді й цілком тверезий, бо, мовляв, коли б він набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольної брами. Потім цей токар так і помер у Панкрацькій тюрмі. Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився поліційний пес – вівчарка знаменитого ротмістра Роттера. Ротмістр Роттер дресирував тих собак і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка – вони натрапили на нього в Ланських лісах. Він сидів там на пеньку. Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта й дав той клаптик понюхати собакам. Потім цього чоловіка відвели до якоїсь цегельні за містом, а по слідах пустили дресированих собак. Ті його знайшли й привели назад. Потім того чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врешті виявилось, що це був депутат-радикал, якому остогидло засідати в парламенті, й він виїхав на прогулянку до Ланських лісів. Тому я й кажу: немає людей, що не помиляються. Це трапляється з усіма: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. Навіть міністри помиляються.
Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний стан обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає всім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і коли ці протилежні наукові табори дійшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комісію, ввійшовши до зали, де мали обстежити його психічний стан.
Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц Йосиф Перший!»
Справа була зовсім ясна. Завдяки Швейковому спонтанному виступові відпала ціла низка запитань. Залишилися тільки найважливіші. Відповіді на них мали на підставі системи доктора психіатра Каллерсона, доктора Гевероха й англійця Вейкінга
