Так от, я кажу, що не лише в медицині, а й у решті куди надійніших штук фортуна задніх не пасе. Скажімо, поетичне натхнення, що пориває і заносить за хмари піїта, – хіба не можна приписати його щастю? Адже він і сам визнає, що перевищує його хист і снагу, адже він і сам відчуває, що воно на нього сходить і не залежить від нього. Промовці також зізнаються, що вони не владні над несподіваними поривами та злетами, які заводять їх набагато далі від первісного задуму. Так само і в малярстві: іноді з-під пензля у маляра виходять творіння, що перевершують його задум, ба навіть хист, йому самому на подив. Надто ж видно, скільки у цих творах належить удачі, з гожості й краси, що виникли без усякого наміру і навіть без відома митця. Тямовитий читальник частенько відкриває у творах досконалість зовсім іншу, ніж та, що бачив і вклав у них сам автор, і наділяє їх багатшим змістом та образами.
Щодо військових дій, то тут ролю фортуни видно кожному. До наших розрахунків та ухвал домішується чимала дещиця щастя і талану. І це саме так! Наша мудрість тут мало чого варта. Що гостріший і пронозуватіший наш розум, то більше знаходить у собі немочі і сам собі віри не йме. Тут я Суллиної думки; коли розбираю глибше найблискучіші військові подвиги, то бачу (так мені здається), що ті, хто верховодить, вдаються до міркувань та розважань лише про людське око, покладаючись у найголовнішому на випадок, і часто-густо у своїх діях вирішують іти напропале, всупереч здоровому глуздові. Їхні постанови, не раз ухвалені під впливом раптового піднесення, отухи чи дикого шалу, штовхали їх на вчинки, здавалося б, зовсім невиправдані й запалювали якоюсь відчайдушною відвагою. Недарма багато хто зі старожитніх верховод, намагаючись виправдати свої безрозумні накази, заявляли підлеглим, що їх до цього схиляє наслання звиш або якийсь знак чи провістя.
Ось чому коли нас гнітить і змушує вагатися наша незмога пізнати й обрати найліпшу ухвалу (кожну справу вскладнюють усілякі випадки та обставини), найпевніша