Сила трьох. Початок. Богдан Маркусь

поспіхом, повагом, високо підіймаючи голову, (щоб миска не човгала по підлозі) дугою оминув діда та розпластаних хлопців і почимчикував на кухню.

      – Григорію, це вже твоє вихованнячко! Правду люди кажуть: «Пусти пса під стіл, так він і лапи на стіл.» Аби ви отак швидко чогось хорошого вчилися! Один ходити ніяк не навчиться, шпотається через що лишень можна. Інший – ні, щоб матері по хазяйству допомогти, за півнями, як цуцик навіжений, ганяється. За те Сірко, ой да молодець! Все на льоту схоплює! – старий голосно засміявся. Хлопці знову переглипнулися.

      – Ану, швидше на кухню, а то головний їдака всі макарони строщить. Ет, козаки, ні до роботи, ні до їжі не допросишся. – дід махнув рукою і почовгав на кухню. Парубійки попідіймалися.

      – Хух, мене аж в піт кинуло. – прошепотів Роман, витираючи чоло. У нього в животі знову забурчало. – Ходімо швидше їсти, поки дід добрий.

      – А то що? – поцікавився тихенько Гриць. Він ще не дуже добре знав характер старого.

      – Як це, що?! Та так «заб’є баки» повчаннями, що з голоду вмиратимеш, а шматок у горло не полізе.

      – Вам що, особливе запрошення треба? – старий вийшов із кухні. В руках тримав собачу миску, наповнену вчорашньою картоплею.

      – У нього, ось, вчіться. – кивнув головою позаду себе. За ним, шалено матляючи хвостом, йшов песик.

      – Сірко, «був парубок моторний і хлопець, хоч куди козак. На всеє злеє був проворний, завзятіший від всіх бурлак!» Мийте руки і за стіл, а я прив’яжу цього «бурлаку.»

      – А що це було? – запитав тихцем Роман, щойно дід вийшов із світлиці.

      – «Енеїда», Котляревського. – відповів пошепки Грицько.

      – Ну й дід. Ні фіга собі! – Роман від враження аж рота відкрив.

      – Еге ж, я сам в шоці…

      Вони пройшли на кухню. Мивши чи не мивши руки, повсідалися до столу. Коли старий повернувся, онуки вже поснідали і саме допивали узвар.

      – А до макаронів із яйцями, здогадалися ковбасу взяти? – поцікавився він.

      – Ні! – злагоджено відповіли парубійки.

      – А що, є ще й ковбаса? – запитав Ромка товариша.

      – Та я й не знаю. – відповів той не певно. – Я в холодильник не зазираю.

      – Ось тобі й раз! Григорію, та який ти хазяїн, коли не знаєш що в холодильнику є, а чого немає? – Тихін скрушно похитав головою.