Данило Апостол. Леонід Тома

чолі козацького війська, або «коша», стояв виборний кошовий отаман. Військо поділялося на полки, підпорядковані виборним полковникам. У свою чергу полк поділявся на сотні, а сотні – на десятки, або курені, якими керували відповідно сотники та курінні отамани. Крім того, на Січі існували й інші посади. Так, скарбник та підскарбій зберігали військові скарби; обозний керував гарматами та постачанням військового припасу; писар – військовою писарнею, підписував разом з кошовим офіційні документи і підтверджував їх військовою печаткою, на якій був напис: «Печать Війська Запорозького» або «лицарства Запорозького» чи «козацького».

      З часом січове козацтво перетворилося на своєрідний лицарський орден, що вимагав від своїх членів суворої дисципліни й самопожертви. В Запорозьку Січ міг потрапити кожний бажаючий, але за таких умов: бути вільною й нежонатою людиною (перебування в ній жінок та дітей суворо заборонялося), розмовляти українською мовою, сповідувати православну віру й пройти певне військове навчання. У вільний від військової справи час козаки займалися різними ремеслами, торгівлею, випасанням худоби та коней, рільництвом, бортництвом, полюванням та рибальством. Але для багатьох козакування згодом перетворилося на постійне заняття.

      Козаки були чудовими зброярами, виробляли порох. Зі зброї у вжитку в них були рушниці, якими вони почали озброюватися з 1511 року, пістолі, списи, шаблі, самопали, келепи – бойові молотки, сагайдаки, якірці, ножі, панцери, пищалі та гармати. Але особливо відзначалися майстри запорозьких бойових човнів. Їхні швидкоплинні веслові дубичайки вироблялися зі стовбурів липи або верби. Вони вміщували близько 50—70 козаків зі зброєю і кілька гармат. Ці човни успішно змагалися з турецькими галерами, були маневрові й легко долали відстані до Кафи, Варни, Стамбула та інших поселень на узбережжі Чорного моря.

      Козацьке військо, як і будь-яке інше, мало свою військову атрибутику, тобто клейноди, – корогви (прапори), булави, перначі, бунчуки, печатку з гербом тощо.

      Усі важливі питання свого життя козаки вирішували на загальних або військових зборах. За звичаєм вони відбувалися в перший день кожного Нового року, першого жовтня, тобто в день Покрови – храмового свята Січі, а також на другий чи третій день Великодня. Але в разі необхідності ради могли збиратися й частіше. На них козацтво обговорювало різні проблеми: про мир або «розмир» із супротивниками, організацію військових походів, розподіл земель і угідь, покарання злочинців, вибори військової старшини тощо. Усі учасники цих рад мали рівні права, які вони доводили гучними вигуками. У вирішуванні питання частіше перемагала та сторона, що найголосніше кричала. Не згодну з рішенням ради меншість примушували до покори більшості. Інколи з цією метою використовувалися погрози або биття. Попри всі недоліки такої системи самоврядування, вона, безперечно, мала певні демократичні елементи, що дає підстави вважати Запорозьку Січ козацькою республікою.

      Цікаве свідчення