– Ледь не схибив, ― Девід полегшено зітхнув. ― Прийшлось застосувати крутішу зброю.
– Що це за сране гівно тут відбувається?! ― вигукнув Джон.
– Це древня раса, яка називається асимілятори. Вони вселяються у тіла інших істот і приймають їхню форму, ― пояснив ковбой. ― Не маю жодного поняття звідки вони тут взялися.
– Ти вже вдруге врятував мені життя. Хто ти такий?
– Мене звати Девід Стюарт. Вибач, що я так довго. Сподіваюсь я ненадовго запізнився? Скільки часу минуло?
– Точно не знаю. Може тижні два або навіть більше.
– От холера! ― вилаявся Девід. ― Знову я помилився в координатах. Як твої ноги?
– Як бачиш, чудово. Тепер ти мені маєш пояснити, якого блудливого дідька все це трапилось!
– Спокійно, Джон, все по порядку, ― він поправив капелюх на своїй голові. ― Я не знаю звідки тут взялися асимілятори. А Мері ще не було дома?
– Мабуть, вона ще в школі. І Девіда теж нема.
– Отже, син десь вештається, як завжди.
– Зачекай, значить Мері ― твоя дружина, а він ― твій син?
– Так і є. Ходімо в салун, мені треба випити. Решту розповім по дорозі. І прихопи з собою браслет.
Вони вийшли з дому. Небо застеляли сірі хмари, за якими де-не-де визирали сонячні промінці. Вперше за багато днів Джон вдихнув свіже повітря на повні груди. Йому хотілося вдихати його вічно. По припорошеній дорозі проїхала карета. Кучер помахав їм рукою.
– Ти його знаєш? ― запитав Джон.
– Зустрічались колись, ― відповів Девід. ― Його батько був фермером, який розводив овець, а він все життя любив їздити на конях. Врешті продавши бізнес покійного татка, йому встрелило в голову стати кучером. Ось така історія.
– Кумедно.
Ковбої пройшли крізь ряд будівель, оминули дерев’яну церкву з череп’яним дахом і мідним хрестом. На одному із домів висіла перехилена вивіска «Дірк і Кларк». Девід повідав, що тут мешкає гробар із дружиною. Лавку відкрили друзяки, що займалися похоронним бізнесом і майстрували гроби. Та коли Дірка не стало, Кларк особисто поховав його, влаштувавши пишні похорони, а потім знайшов собі якусь дівку і переїхав сюди жити. Через місяць вони одружились.
За кілька осель звідси знаходився офіс шерифа. На вході стояло кілька міцних чолов’яг, які палили самокрутки і щось гучно обговорювали. Поруч була конов’язь, де поїдали траву гніді та бурі коні. Хлопчина у клітчатій сорочці, яка була на нього завелика, напував їх водою і розчісував гриву. Щойно ковбої помітили Девіда, то почали між собою шепотіти, косо позираючи в його сторону.
Від офісу шерифа до салуна їх відділяло кілька кварталів. Нарешті вони дочимчикували до двоповерхової будівлі, зробленої із соснових дошок, вікна якої затуляли білі мереживні фіранки. Основу підпирали