Повернувши голову, я спіткався поглядом з оленячою головою, що виростала, здавалося, просто зі стіни. По печальній морді подорожувала самотня міль.
– Де ж він був? – глухо спитав молодий Ятер. – Де він був майже два роки? Звідки?…
Я роздивлявся байдужного старого, який так само недвижно стояв серед зали.
Я його не впізнавав.
Років п’ятнадцять тому це був нестарий добрий сусіда, який тягав мене на плечах, обожнював бої на дерев’яних сокирах і на першу вимогу демонстрував славний фамільний меч, який, бувало, стинав по дві-три ворожі голови за один удар. Пам’ятаю, я ще дивувався – чому Ілів тато, зі мною привітний і лагідний, такий жорстокий до власного сина? І, пам’ятаю, робив однозначний висновок: бо я кращий за Іла. Розумніший, хоробріший, от сусід і шкодує, що тупуватий Іл його спадкоємець, а не я…
Був час, коли «дядечко Дол» здавався мені ближчим, ніж власний батько. Не дарма – батько в ті роки сильно подався, смерть матері та мої безкінечні дитячі хвороби підітнули його, у нього не було ні часу, ні сил на забавки з мечами й палками, а цукерки він уважав шкідливими для зубів; потім я подорослішав, і дружній зв’язок із сусідою ослаб, а з батьком навпаки – зміцнів, одначе першим, хто прийшов утішити мене після смерті батька, був усе-таки дядечко Дол…
Тоді мені було п’ятнадцять. Тепер – двадцять п’ять; останні десять років ми зовсім не спілкувались. Я знав від Іла, що характер його батька з приходом старості зіпсувався вкрай. Я був утаємничений у темну історію з його зникненням; я тихо радів, що безумний старий, що закляк оце серед мисливської зали, майже не схожий на того дядька Дола, якого я колись любив.
– Звідки він прийшов? – розпачливо повторив молодий Ятер. – А, Хорте?
Зусиллям волі я відігнав непотрібні спогади. Темне вбрання старого, що стояв переді мною, було ненове й потребувало чищення, проте він не справляв враження людини, що довго й важко добиралась до рідного дому, пішки плелась через поля та ліси. А для їзди верхи його костюм і особливо черевики не годилися зовсім.
– Диви, Хорте… – прошепотів Ятер, та я і так уже помітив.
На шиї в старого поблискував, ховаючись у складках просторого камзола, ланцюг із білого металу. На ланцюгу висів кулон – здається, яшмовий.
– Ти пам’ятаєш цю річ у батька? – спитав я, зарані знаючи відповідь.
– Ні, звичайно, він не носив нічого такого, – озвався Іл з певним роздратуванням. – Не любив цяцьок. Ні срібла, ні каменів – у крайньому разі, золото…
Іл простягнув руку, бажаючи роздивитись кулон ближче. Простягнув – і відсмикнув; несміло зазирнув старому в обличчя. Я розумів його складні почуття; йому важко й страшно було усвідомити, що його батько, який стільки років наганяв страх самою своєю присутністю, перетворився тепер на живу ляльку.
Кулон, якого я торкнувся з неподобною безтурботністю, одразу подарував мені першу