Старигань дивився на мене впритул – насмішкувато й холодно. Білі, як піна, здивовані брови піднялися так високо, що, здавалось, ще трохи – і вони втечуть на потилицю.
– Вам, панам, усе казки подавай. До сивини, буває, доживе пан, а хлібом не годуй, дай байок послухати, ніби дитині шмаркатій… Тільки ви, шляхетний пане, камінчик купувати збирались, а язиком я зроду не торгував і не збираюсь. Берете – чи як?
Я поліз у кишеню й виклав на покритий жиром стіл пригорщу великих срібних монет.
Старигань подивився на срібло, потім на мене; білі брови повагалися й повернулися на місце, зате кутики безгубого рота жорстко, іронічно піднялись:
– Це ваша ціна за камінь?
– Це моя ціна за розповідь, – сказав я в тон йому, холодно. – Камінь не вартий і половини цих грошей… Ви маєте рацію, шановний, на скупника я не схожий і ремеслом таким зроду не бавився. А казки ваші, як ви зволили висловитися, я готовий оплатити – за умови, що хоча б половина розказаного виявиться правдою… Отже, звідки у вас ця… штучка?
Якийсь час старигань дивився мені в зіниці. На третій хвилині цього погляду я вирішив додати грошей у гірку, що поблискувала на столі.
– Атропко! – гукнув старигань, майже не підносячи голосу. За його спиною, у дверях, нараз виник плечистий ґевал – на півголови вищий за мене й удвічі ширший.
– Атропко, – старий примружився. – Тут панич зволив жартувати зі старого Прорви, так ти, будь ласкав…
Я не повірив своїм вухам. Старигань, який турботливо підбирає чиюсь випущену вірьовочку – і відмовляється від повновагої гірки срібла?!
– Ідіть геть, прошу пана, – прогудів Атропка. Голос у нього відповідав фігурі. А може, він умисне говорив басом – задля додаткової погрозливості.
– Їй-богу, – сказав я ласкаво. – Їй-богу, не розумію. Кулончик беру, таж маю я бути певен, що камінчик не крадений?
Старенький дивився не просто насмішкувато – презирливо. Атропка опинився в мене прямо за спиною:
– А прошу…
Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! – зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два – замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.
– А-а-а-а…
Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось – тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.
Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.
– …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?
– На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, – сказав старигань, і брови його збіглися