– Я не вірю! – раптом каже Катя після паузи, що затягнулась з відходом Льоші. – Ти мусиш опанувати себе. Це ж неймовірно! Та яким би чарівним коханцем він не був, це ж не привід так себе поводити! Як ти взагалі можеш терпіти таке ставлення! Захотів – приїхав, захотів – не приїхав, не телефонуй йому, не розпитуй ні про що! Ти ж… – вона запнулася, підбираючи слова, махнула рукою. – Коротше, приходь до тями! Роззирнися довкола. Море достойних знайдеться! Не дозволяй йому аж так маніпулювати тобою. Зрештою, ти варта кращого. І взагалі, от чесно, я хочу, щоб це була саме ти! Ми ж із тобою з дитинства разом! Ну кого ще мені кликати?
Кажучи все це, вона активно жестикулює. Збоку може здатися, що ми сваримося. Чи радше вона мене сварить. Тому що я не знаю, що мені їй казати, і просто їм своє шоколадне морозиво. Я ж розумію, що вона має рацію. Кожне слово – правда. От тільки несила щось змінити. Не можу не думати, не згадувати, не надіятися. Це павутиння оплутало мене, не відпускає, не дає змоги вільно дихнути, душить.
– Ти просто не знаєш його, – підсумовую її слова.
«І буде щастям ніколи не зустріти такого!» – це додаю вже про себе.
Зрозуміло, що з таким тиском Катя вичавлює з мене згоду. Радісно кидається на шию.
– Усе буде добре, чуєш мене? Я спеціально для тебе букет кину, слідом за мною одружуватися підеш із нормальним хлопцем, який кохатиме тебе по-справжньому!
Якби ж то!
Вересень видався на диво теплим. Жодного разу не пішов дощ. Я все ще бігала на роботу в босоніжках та сукнях із коротким рукавом. Тиждень тому отримала перший комісійний відсоток із прибутку від свого проекту. Приємний бонус до зарплатні. Насправді нам з мамою стало набагато легше відтоді, як я одержала постійну роботу. Можемо більш вільно розпоряджатися грошима. Дозволяти собі речі, про які раніше було годі й мріяти. Зрозуміло, про те, щоб якось кардинально покращити житлові умови, не йшло й мови. Це полегшення радше стосувалося побутового рівня: одяг, їжа, відпочинок. Та все ж мені було приємно усвідомлювати, що нарешті я повністю себе утримую. Що можу купити собі черевики на осінь без того, щоб сушити голову, де, а головне – у чому себе утискати.
Він з’явився, коли я вже й не чекала, утратила всяку надію й навіть потроху почала звикати до такого стану. Сталося це вісімнадцятого вересня, у вівторок. Так несподівано, що закарбувалося в пам’яті аж із такою точністю. Коли пролунав дзвінок, мені не довелося навіть на екран дивитися. Серцем відчула, що то він. Мерщій хапаю слухавку, натискаю прийом і лише тепер похоплююся. Не варто показувати йому, що аж так поспішаю відповісти йому. Тож моє «Алло» вдалося зробити максимально сухим та відстороненим. Саме наближався час обідньої перерви. Як завжди без жодних вітань, «як справи» чи чогось такого:
– Мала,