Але тепер, після того, як Валя його помила й розчесала, кіт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутої домашньої тварини. І очі його тепер були не дурні, а хитрі. І дивився він ними вниз, на пофарбовану дерев’яну підлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кітікетом» чи чимось схожим.
Чекати йому довелося недовго.
– Ось, Мурику, лягай на своє улюблене місце! – проказала Валя, опускаючи його біля батареї під вікном. – Зараз ми тебе погодуємо.
Дімі набридло спостерігати за цією комедією, у головних ролях якої виступали його дружина і кіт-аферист. І все-таки у душі він відчував якусь гордість. Гордість режисера, який поставив успішний спектакль.
Через півгодини Валя, намилувавшись, як кіт жадібно поглинає їжу, запропонувала чоловікові піти разом до кав’ярні.
– Повернення Мурика відзначимо, – м’яко промовила вона.
Вийшли вони з дому й відразу почули знайоме неприємне гарчання. Біля паркана з їхнього боку стояв сусідський бультер’єр Кінг і злісно щирив свої блискучі гострі зуби.
Двері сусідського будинку були відчинені, на порозі з сигаретою у руці стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга років п’ятдесяти. Ходили чутки, що він раніше працював м’ясником на ринку.
– Гей, заберіть свого собаку! – гукнув Діма.
– Кінг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелів собаці сусід.
Бультер’єр ліниво повернувся через дірку в паркані на свою територію. Діма дивився на цю дірку, і його сповнював гнів. Він уже разів зо п’ять залатував її дошками. Сам собака не міг ці дошки відбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвір у паркані, щоб його бультер’єр ходив гидити на сусідське подвір’я.
«Отруїти б його, падлюку!» – подумав Діма.
Коли вони з Валею дійшли до ближнього вагончика-бару, Дімин гнів дещо вгамувався. Взяли вони по тарілці пельменів і сто грамів горілки на двох. Їли й дивились одне на одного. І ніякої розмови їм не потрібно було. У вагончику під стелею показували якийсь серіал. Мова героїв була нерозбірлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точніше, шум життя, цілком відповідав атмосфері їхньої вечері.
Валя сама наповнила чарки горілкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!
Випили. А пельмені вже й закінчилися. Замовили ще по порції.
– Раніше порції більші були, – з жалем у голосі промовила Валя. – Раніше в порції було 14 пельменів або 7 вареників.
І зітхнула тяжко, ніби щойно попрощалася зі своєю молодістю.
– Та-а! – махнув рукою Діма, якому раптом захотілося втішити дружину. – Ми можемо й самі собі вдома пельменів наварити. Скільки захочеш!
– А Мурик також пельмені любить! – згадала Валя. – Я візьму йому звідси кілька.
Поверталися вони повільно й попід руку. Падав скісний сніжок. Повз них проходили люди,