Покохати відьму. Костянтин Когтянц. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Костянтин Когтянц
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Героическая фантастика
Год издания: 2011
isbn: 978-966-03-5722-8
Скачать книгу
це не душі померлих. Це просто повітря світиться. Але, світячись, воно утворювало фігури озброєних чоловіків, то піших, то вершників, і мені з ними битися. Перші рази вразливі місця на обладунках ставали червоними, але то тільки перші рази. Якщо я влучав у вразливе місце, то привид щезав. Якщо ж він діставав мене своєю зброєю… Ставало дуже боляче. Спочатку я думав, що їх, привидів, тьма-тьмуща. Але потім, за манерою бою, зрозумів – оцей, що з трикутним щитом та списом, учора був без щита, тримав меч обіруч, а позавчора – з круглим щитом та сокирою. Вісім їх було зі зброєю, а дев'ятий – голіруч. Усе намагався рукою чи ногою дістати з надлюдською швидкістю, часто в стрибку. Я його подумки так і називав – Стрибунець.

      Я так і не спитав Пані, чому треба стояти у човні, якщо привиди все одно йдуть або скачуть, а не пливуть зовсім, та спочатку засоромився, а потім здогадався: саме тому, що човен під ногами аж танцює (якщо вітрець хоч помалу дме) – вчить мене Пані твердо стояти, де б я не був. Тут ще й таке треба сказати: відкрито Хазяйка жодного прийому мені не показала – я відчував себе так, начебто всі ці прийоми багато разів бачив. Тепер залишилося лише руки того навчити, що голова давно знає. Хоча бачити я їх і не міг, немає в нас прийомів. Якщо в атаці ще щось буває, то в обороні тільки одне – щит підставити. А я все знаю, і, крім того, став я моторнішим, причому не тільки рухаюсь швидше – здається, все швидше стало.

      Перекладач. Хайнлорі хоче сказати, що в нього покращилася реакція.

      Той день, коли Хазяйка вперше нацькувала на мене зразу багато привидів, не забуду ніколи. Раптом, без попередження, не один – зразу троє з різних боків! За ними – четверо! І такі всі моторні… Були б це живі вороги, мене би п'ятдесят п'ять разів убили!

      Пані. Тридцять сім. Я порахувала. Теж пам'ятаю той день. Сердита була…

      До Палацу прибула велика компанія нашої молоді, почалися звичайні клопоти – кого де влаштувати: «Не хочу в західному крилі», «А нас обов'язково разом». Так, Палац чималенький – і розмістилися ж кінець кінцем. Але поки розбиралися, то дочка моя, сонечко ненаглядне, світ зіниць і т. п., заявляє – з якого це, мовляв, дива мама з її якірцем займають різні кімнати, коли б і однієї вистачило? Він що, уві сні сильно крутиться? Мені, ясна річ, переказали – й озлилася я на весь білий світ. Згодна, що зриватися на хлопчику – це було, щонайменше, нечесно. Але все змішалося – і моя злість на саму себе (з багатьох причин – не остання й та, що проживання якірця в окремих апартаментах справді не у звичаях), і хвороба, що вже на тому етапі починає впливати на психіку, і безнадійність ситуації (розумом я ще на щось сподівалася, але серце підказувало: все, дівчино, все…), і те, що дочка жодної з сестер не посміла б такого сказати навіть позаочі. Чи тим більше позаочі.

      …Раптом човен піді мною став дибки – і я полетів у воду. Поки плив (а в обладунку плисти важко), думав: зараз скажу. Я слуга, не раб! Не міг човен сам перекинутися, не рухався я взагалі. Та коли доплив, подивився на Неї – і мовчки почав збирати плавник. Щось із Нею не так, та й стомилася явно…

      Пані. Ага, човни перевертати…

      Коли я склав вогнище,