На кормі, спершись ногою в барильце, височів молодий чорнобородий чоловік у білій сорочці, заплямованій, здається, кров'ю. Його ліва рука лежала на перев'язці. Він першим побачив Розвіяра.
– Худющий, – оголосив свій висновок. – Але гекса всі витривалі, навіть напівкровки. Хлопче, давай на борт!
На ходу, спотикаючись у камінні, Розвіяр натягнув сорочку й штани, зашкарублі, колючі, але ще не дуже рвані. Старий не озирнувся. Розвіяр зупинився поряд, запитально зазирнув у обличчя, облямоване, як вінчик, білим волоссям.
Старий подивився йому просто в очі – уперше за весь час, що Розвіяр прожив на острові.
– Слухай, – сказав старий ледь чутно. – Кладеш на камінь, рукою малюєш отак, – він чиркнув у повітрі правою рукою, склавши пальці пучками, – і кажеш…
Його голос із шепоту перетворився на ледь чутний шелест, але Розвіяр почув.
– Кажеш: «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую». Запам'ятав?
– Мідний королю…
– При людях не повторюй!
– А що кладеш? – Розвіяр насупився, він хотів попрощатися і сподівався від старого інших слів. Але той, схоже, ніколи не робив того, що від нього чекали.
– А що ти цінуєш, те й кладеш, – різко сказав старий і відвернувся.
– Гей, хлопче! – квапив чорнобородий у білій сорочці. – Довго тебе ждати?
– І що буде? – Розвіяр ближче нахилився до старого.
– Нічого не буде! – вигукнув той із незрозумілою злістю. – Іди!
Більше з нього не можна було витягти й слова. Зважившись-таки, Розвіяр увійшов у воду, вплав дістався до галери, і його підняли на борт.
Галера називалася «Луска».
Усю ніч Розвіяр веслував, сидячи на лавці між лисим, голим до пояса чоловіком і другим, зовсім молодим, балакучим і липучим. Розвіярові трудно було розмовляти на веслах – він не умів, не звик гребти і швидко втомився, а молодий сусіда знай розпитував його, хто він і звідки, і вимагав нових деталей, поки й собі не виснажився і не замовк.
Розмірена робота, розгойдування, поскрипування увігнало Розвіяра в транс. То йому здавалося, що він знов на борту «Крилами», треба закінчувати книгу, а пальці не тримають пера. То ввижався Мірте, що бовванів на видноколі стільки довгих днів, а тепер згинув у тумані. То пригадувався старий на ім'я Маяк, і Розвіяр знову дивувався й ображався на його прощальні слова. «Мідний королю…» Стариганя вважали за божевільного, та так воно, мабуть, і було.
Уранці піднявся ходовий вітер, і веслярі склали весла. Розвіяр не одразу зміг піднятись із лавки: спина боліла, ноги затерпли, а долоні виявилися стертими до крові. На палубі розливали суп і роздавали хліб; побачивши, як довгий ніж накраював рум'яні кусні, Розвіяр забув про втому й біль.
Він сів біля борту, поклавши миску на коліна. Ложки не було – кожен із веслярів звідкись дістав свою; Розвіяр розгубився, аж тут поруч усівся чорнобородий у білій сорочці. Мовчки простягнув Розвіяру дерев'яну ложку з різьбленими візерунками.
– Спасибі!
Суп