– В якісь мірі, так. Я досліджую різні речі. Зокрема, людську поведінку.
– Цікаво… – уважно слухаючи сказав Бредлі.
– Так… – відповів я, зробивши паузу. – Дякую. Досить цікаво. Людська свідомість зберігає в собі більше таємниць ніж є у всьому світі.
Після короткого мовчання, що появилось між нами, заговорив Віктор.
– Річарде, як тобі взагалі бал? – поцікавився він.
– Чудовий, як завжди!
– Так, старий Андервуд уміє насолоджуватись життям.
– А що йому ще залишається? – втрутився Джон. – Дні бідолашного доходять кінця, а робити людей щасливими – єдине, що приносить йому радість.
– А ми повинні прийняти цей дарунок і бути вдячними, адже хто його знає скільки часу відведено нам, – сумно мовив я.
Я почув, як оркестр починає грати «Вальс дощу» Шопена.
– Перепрошую, – звернувся я до чоловіків, – але мушу відійти.
Це була ідеальна музика, щоб станцювати вальс. Така спокійна, але водночас енергійна. Ця музика гіпнотизувала, змушувала віддатись танцю, і опиратись цим чарам я не мав сил.
– Дозвольте запросити вас на танець, – усміхнувшись мовив я до Олівії.
– Ох… Річард, – радісно відповіла Олівія, – чи точніше «Містер Лайт».
– Для тебе я можу бути ким забажаєш, кохана.
Під симфонію Шопена ми закружились в танці. Усі хто мав пару прослідували нашому прикладу, і також віддались танцю. Через хвилину зал був наповнений людьми в масках, які кружляли у вальсі.
Повільний вальс з коханою людиною – це певно найкраще й найромантичніше, що може бути. Я відчував доторк ніжних рук Олівії, відчував її подих, її енергію… Я відчував її тепло, тепло людини, що кохає тебе, і яка для тебе весь світ.
Ця мить була чудовою, унікально і особливою, почасти тому що вона відбувалась зараз. Але щось змусило мене здригнутись. Перед очима постала дивна картина… Дуже дивна картина. Я не звернув на це уваги, вирішивши, що це просто галюцинація. Але від чого? Я не випив так багато, щоб мати галюцинації.
– Боже! – Олівія знесилено впала на крісло, коли танець закінчився. – Річарде, це було неперевершено! Я давно так не танцювала.
– Я також, – віддихаючись сказав я.
Я уже забувся про галюцинацію, і пішов, щоб роздобути собі та Олівії по бокалу вина. І тут картина перед очима постала знову, але на цей раз була чіткішою. Реальний світ зник і на мить переді мною постала старезна будівля, що з кожним днем розвалювалась усе більше. За мить я не встиг зрозуміти, що за будівля, але через кілька хвилин галюцинація повторилась знову. На цей раз галюцинація стала чіткішою та тривала трохи довше, і я краєм ока зумів оглянути місцевість, яка скоріш за все була закинута серед дерев, де будинок руйнувала природа.
– Усе добре? – запитала Олівія, помітивши моє занепокоєння.
– Так… – невпевнено мовив я. – Так, усе добре, кохана.
Я сказав так, щоб не хвилювати її, хоча тривога мені не давала спокою, і навіть вино не допомагало розслабитись.
2
Галюцинації