Аби не дати цьому відчуттю розвинутися ще далі, я взяла зі столика кольоровий пакуночок, від якого так багато залежало, розірвала його і з цікавістю простежила, як саме потрібно одягати найнадійніший засіб у боротьбі проти СНІДу. Віталік впорався з цим доволі майстерно. Нарешті в моєму житті відбувалося те найважливіше ВПЕРШЕ, про яке стільки написано, наспівано, наплакано. Але тішитися було ще рано.
– Я нє магу, – змучено видихнув Віталік після того, як ми, лежачи в позиції № 1, зосереджено намагалися подолати силу опору мого найпотаємнішого отвору. – Я нє магу сделать тебе больна. Давай падаждьом єщьо. В слєдующій раз папробуєм.
– Нєт, – рішуче видихнула я дещо голосніше, ніж належалося, і мало що не гепнула кулаком по подушці. – Я тоже так больше нє магу. Тащі сюда папіну атвьортку.
– Что? – перелякався Віталік, але не ризикнув чекати на відповідь і побіг виконувати наказане. Я витягла з косметички черговий кольоровий пакуночок і продемонструвала щойно засвоєну операцію одягання ґумових мішечків на тверді предмети подовгастої форми. Віталік стежив за моїми діями, широко розплющивши очі і не помічаючи, що його власний предмет подовгастої форми вже давно перестав бути твердим, ґумовий мішечок на ньому зморщився і поволі зсувається донизу.
– На, дєржі, і сдєлай всьо бистра, – сказала я тим же суворим голосом, яким колись змушувала цього хлопця вперше себе поцілувати.
Можливо, тим, хто замість викрутки використовує в подібних ситуаціях більш традиційні предмети, тобто частини тіла, більше болить, і вони відчувають у цей момент саме ту неодноразово оспівану гаму відчуттів від «невимовного», «невблаганного» чи «пекучого» болю до не менш невимовної, невблаганної чи хоча б просто насолоди. Якщо це так, то не раджу Вам брати на озброєння мій досвід.
Можливо, мають рацію індійці, коли дефлорують дівчаток ще у віці немовлят. Тоді відчуття болю не змішується з чуттєвою насолодою і не викликає пізніше відчуття страху та закомплексованості. Це питання для психоаналітиків.
Тому повернімося до Віталіка, викрутки, цноти і пов'язаних із цим проблем. Я уважно простежила за тим, щоб Віталік узяв у руки викрутку, лягла на диван у «Позицію № 1 із подушкою під сідницями», як це рекомендував усе той-таки Ді Снайдер, розслабила внутрішні м'язи, міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала зосередитися на своїх відчуттях. Минуло трохи часу. Мені довелося ще раз вдихнути, видихнути, розслабитися, але відчути нічого так і не вдалося. Тоді я розплющила очі.
Віталік сидів навпроти, напружено стискаючи у міцно стуленому кулаці викрутку і дивився в стіну.
– Ти що? – запитала я.
– Зараз, зараз, – від хвилювання він навіть перейшов на іноземну мову. – Зараз, зараз. Закрий очі.
«Не закрий, а заплющ», – мало не вирвалося в мене, але я вчасно стрималася і вмостилася зручніше на подушці, знову розслабила