Мати потім згадувала, що дядько тоді довго сидів і сопів, розказував якісь небилиці. За материними уявленнями, небилицями швидше за все могли бути навіть дядькові спогади про тюрму, бо колись вона мені уже щось схоже переказувала… Та враз, каже, замовк і так пильно подивився на неї, що їй аж моторошно стало, і прошепотів:
– А знаєш? Я вчора твого Олексу бачив…
Від тих його слів, каже мати, вона вмить перестала відчувати ноги, і руки також, добре, хоч стояла до дядька спиною, то очі не виказали.
Але після цього він додав:
– …у сні, – мовив це якось невпевнено, начеб розсіяно, і це повернуло їй сили.
– І що ж тобі снилося? – ще знайшла в собі сили запитати.
– Твій Олекса, тільки з бородою. Отакою! – І провів ребром долоні у себе по грудях.
Дядько ще трохи посидів і пішов. А мати за відро й у дровітню і переказала мені його слова. Я нічого не пояснював, а просто сказав мамі, що, мовляв, снився, то й снився, а ще зізнався, що вночі ходив провідувати татову могилу. Сказав також, що цієї ночі знову піду, але вже трохи далі і, мабуть, не встигну до світанку вернутися, то заночую в іншому місці, а Віллі тут посидить сам. І ще попросив, аби наготувала мені чогось в дорогу поїсти.
– Ой, сину-сину… – лише зітхнула на те мати, вона знала, що коли я вже щось вирішив, то так і буде.
А наступного вечора, коли смеркло, я так само через городи рушив з обійстя, а за городами вийшов на дорогу й вирушив на розвідку до Крем’янця, бо уже знав, що Уля там. І до ранку я уже був на місці. Той перший похід на Крем’янець найбільш пам’ятний. Тоді вперше й придумав видавати себе за монаха з Почаївської лаври… Зранку, коли студенти поспішали на заняття, я впізнав Улю серед інших, але вона мене не признала. Тим більше що я й не показувався їй на очі. Вона йшла не сама, а ще з двома дівчатами, і не було можливості ні підійти, ні окликнути.
Я спостерігав за нею звіддаля і не міг відвести погляду, я просто не міг повірити своїм очам, що знову бачу її. І що ця красуня із сумними очима і є моя Уля! Вештаючись після цього затисненими між горами похилими вуличками старого міста, я тільки про неї й думав. Аби трохи розвіятися, знайшов якусь барахолку й двічі повільно обійшов її по периметру, прицінюючись до нових керогазів і старих підсвічників. Після цього ще трохи потинявся, тримаючись глухих вуличок, поки нарешті дочекався закінчення Улиних занять. І знову побачив її у натовпі студентів і нишком провів майже до самої хатини під горою Черче, де вона квартирувала. І лише коли на стежці вона залишилася сама, пришвидшив крок і окликнув.
Але Уля й тут мене здивувала. Вона оглянулася й зупинилася, і навіть зробила крок назустріч, начеб чекала. Обличчя залишилося незворушним, лише на устах ледь помітна посмішка:
– А я тебе вже давно помітила, – каже, а в очах сльози. – Ой, а борода яка страшна…
– Матір також злякалася.
– Так,