– Ну нарешті! – з полегшенням вимовив маленького росту чоловік із сивим волоссям. – Я думав, що мене тут пацюки з’їдять. Бачила які вони тут? Розміром з собаку.
– Я тебе прошу. Ти себе бачив? Одні кості.
Чоловік лишень скривив обличчя.
– Все готове, Чарлі?
– У нас все підготовлено. А ти справишся? Німон на тебе розраховує і ти знаєш, що буде якщо щось піде не так.
– Знаю. – останні слова не сподобались Еллі і вона швидко змінила тему розмови. – Як вона?
– Тримається. Інколи приходить до тями і викрикує незрозумілі слова. Я гадаю, це лайка.
– Я хочу її побачити.
– У вечері ти повинна бути в замку разом з лордом. – твердо промови Чарлі.
– Я знаю. Це не займе багато часу.
– Як хочеш. Я мало, що тут вирішую. І ро що ти хочеш з нею поговорити?
– Ми знайдемо тему для бесіди. – чаклунка посміхнулась і попрямувала далі по коридору, відібравши у Чарлі смолоскип.
Перед самим заходом сонця до будинку Елли, як і обіцяв, навідався Пітер.
– Чудово виглядаєш. Ніколи тебе такою не бачив. – Пітер прискіпливо оглядав сукню Елли. – Ти дуже гарно виглядаєш.
– Справді? Дякую. – дівчина ніяково опустила очі додолу. – Не звикла я до такого одягу. А з цим глибоким вирізом я ніби гола.
Чаклунка поглянула у вічі хлопцю, немов очікуючи слів які її заспокоять, але Пітер лише зашарівся.
– Не думала, що блакитний колір мені сподобається, – дівчина покрутилась, здійнявши легкий літній вітерець. – але мені пасує.
– До речі, що стосується зображення на мапі. – Пітер ніяково перевів погляд з Елли на стіну. Батько гадає, що це система підземних тунелів, побудованих ще при проектуванні замку, більше ста років тому. Лорд уже готує людей. Ми спустимось в катакомби і знайдемо зниклих людей.
Помешкання дівчини знаходилось недалеко від замку і вони швидко здолали шлях, зустрівши на шляху Річарда Хендерсона, батька Пітера.
– Привіт, Елла. Ти справді виглядаєш гарною уже дорослою жінкою.
– Доброго вечора. Дякую, пане Хендерсон.
– Пітер, на два слова. – статний чоловік мило посміхнувся. – З вашого дозволу, Елла.
Батько з сином відійшли поодаль і щось бурхливо обговорювали, чаклунка стояла осторонь, ввічливо очікуючи і не втручаючись.
В решті решт, Пітер замовк, слухняно вислуховуючи батька. Радість на обличчі хлопця змінила сіра гримаса і молодший Хендерсон, різко розвернувшись, вклонився Еллі і, не зронивши ні одного слова, залишив їх з батьком у двох. Провівши сина суровим поглядом, Річард підійшов до дівчини. Злегка взявши її за руку вищи ліктя, чоловік повів її далі.
– Пітер не піде з нами?
– Для чого увесь цей балаган? – різко відповів Річард, збивши з пантелику Еллу. – Ти тут не для того, щоб задовольняти мого сина.
– Я лишень…. – Елла відчула як рука Річарда все дужче і дужче стискала її. – Мені