– Невже ніщо не може вчарувати і власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.
– Тільки одне, о нікчемне дівчисько! Тільки одне в усьому світі, на землі, на небі й у хлані водній!
Ернестіна переможно виснула, впізнавши в тих словах плагіат.
– Дивись у Ернеста Доусона[5], сторінка сімдесят дев’ята – в тоненькій книжечці ріденьких віршів, що ними мастять вівсяну кашу паннам, ув’язненим у пансіоні Мілза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, єдине, що може зм’якшити і влагіднити моє кровожерне серце, – це «Молитва діви». Слухай на всі вуха, поки я не пообгризав їх тобі дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога істото там, під фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву діви»?
Лут не встигла належно відповісти, бо її товаришки радісно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:
– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!
– Відпусти цю діву! – грізно наказав Берт.
– А ти хто? – спитав Форест.
– Я – король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгій.
– Ну, тоді я твій дракон, – покірливо, як годилося, відмовив Форест. – Пощади мою стару поштиву шию, бо другої я не маю.
– Зігни йому голову! – вимагали всі три дівчини.
– Стривайте, діви, я вас благаю! – відповів Берт. – Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власній пащі, хай він подавиться мною. А поки він давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекрасні панни, втікайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Західне Сакраменто поглинуть морські хвилі й велетенські риби.
– Зітни йому голову! – хором проспівали троє дівчат. – Втопи його у власній крові й спечи на рожні!
– Нема мені пощади! – простогнав Форест. – Я пропав. От і вір після цього в християнське милосердя молодих дівчат тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, що дістануть колись виборче право, як доживуть та не повискакують заміж за чужинців. Уважай, що ти стяв мені голову, святий Георгію. Мені кінець. Продовження не буде.
Він простягся долі, застогнав, захарчав, забряжчав острогами, вельми натурально вдаючи передсмертні корчі, й нарешті випустив із себе дух.
Лут вилізла з-під фортеп’яно і втрьох із Ритою та Ернестіною пустилась у імпровізований танець гарпій над трупом. Та Форест раптом звівся й сів долі. Нишком моргнувши значуще до Лут, він обурено закричав:
– А героя забули? Увінчайте ж його квітами!
І Вейнрайта увінчали квітами – вчорашніми, вже прив’ялими тюльпанами, що стояли у вазах. Та коли сильна рука Лут хльоснула його по шиї жмутом намоклих стебел, він кинувся навтьоки. За хвильку тупіт і галас погоні, пролунавши в коридорі, затих на сходах униз, до більярдної. Форест підвівся, обсмикався і, осміхаючись та дзенькаючи острогами, пішов Великим будинком далі.
Мощеними