Але щось змусило зазирнути в руїни. Цей стародавній закинутий храм манив, ніби магніт. Побоюючись мавп і прикриваючи долонею обличчя, я ступила на кам’яні сходинки і відчула босими ногами їх прохолоду. Земля була тепла і волога, а каміння вселяло якусь дивну впевненість своєю міцністю. Я зробила ще крок і опинилася біля дверей, які бовталися на петлях. Раптом з будівлі вилетіли птахи, я сахнулася, але потім упевнено ступила вперед.
Будівля була всередині чимось схожа на храм. У ній стояли напівзруйновані колони, а навпроти дверей було піднесення і невелика статуя Будди. Той, що досягнув просвітлення, посміхався мені. Як же я йому позаздрила тоді. Він прожив своє довге життя і знайшов в ньому стільки причин для своєї просвітленої тихої спокійної посмішки, тоді як мої дні були приречені. Страх знову опанував мною. Я сіла на кам’яну сходинку біля Будди. Як же я буду тут? Здичавію, перетворюся на тварину? Помру від голоду? А якщо вцілію – чи побачу батьків? Навіщо, навіщо ми вирушили в цю кляту подорож! Якби ж то могла дременути з катера і потягнути їх за собою! Або ми залишилися вдома, щоб не летіти в ці далекі краї. Якби ж вони не пірнали в оті морські глибини, були зараз поруч. Якби ж не море.
А Будда все продовжував посміхатися мені. Сонячний промінь впав мені на коліно. Він був таким теплим, що в мить мої тривоги розвіялися.
«Мамо, це ти?» – прошепотіла я. І раптом уперше переповнилася упевненістю, що вони – в кращому місці. І зараз моя матуся дарує мені своє ніжне тепло і любов. А мрія тата збулася – він не просто поїхав до моря – він залишився в ньому жити назавжди. Замість скорботи, я відчула якесь блаженство. З потойбіччя до мене доторкнулася мама. Я дивилася на промінь, що зігрівав мене.
Я раптово перестала існувати в своїх страхах та проблемах, я розчинилась в системі, в якій знаходилась, побачила навколо стародавній храм, наповнений причинами і наслідками, наповнений переплетенням доль, питань і відповідей. Замість переживань про минуле, замість образи на долю, замість переймання про майбутнє я бачила лише сонячний промінь на своєму коліні і нібито стала цим променем, усвідомлюючи взаємозв’язок всього у Всесвіті і усвідомлюючи те, що я не зможу померти, я вже частина всього сущого, мені ніколи не вдасться досягти дна, адже дна не існує. Неможливо впасти, адже ми є частина Бога, і він утримає нас, і, падаючи вниз, ми в кінці впадемо назад з неба, але побачимо все в новому світлі, пролетівши по колу всю Землю по шляху, накресленому Богом і названому долею. Я усвідомила: все, що сталося, повинно було трапитися. І це усвідомлення прийшло разом з янгольським турботливим теплом.
Я дивилася