На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку. Станіслав Вінценз

й усі ті, кого на жодних плаях земних не зустрінете. Кості їхні десь над Амуром або в італійських Альпах, у Лондоні або в Нью Йорку, а самі ті особи не де-небудь, лиш власне по наших горах проходжаються. Давність фізично присутня на плаях удень, а тим більше вночі. То ніяке не марево, і давність – це не минуле. Бо так уже є: що давніший плай, що більше поколінь його топтало – лісом чи хребтом, берегом чи схилом, у загородах чи полониною,  – то він надійніший, бо такий видовбаний і рівний, що навіть темної ночі не випустить ні людину, ні коня. Ґаздівські осередки, зрештою, бувають самодостатніми, бо хоч вони й віддалені, завіяні – не конче снігом, але самою далечиною, пущею, а десь високо й туманами, – аж ніяк не є беззаконними, ніби в якихось циклопів. Безсумнівно, що у кожного є власне, окреме право, кажуть же: «Що згірок, то інший порядок», але річ у тім, що закони і порядки кожного закутка без спротиву підкорилися одному загальному законові гос- тинності, адже мешканці закутків, самотні родини і самотні люди, знають вони про те чи не знають, тужать за спілкуванням, за людьми. Раніше більше, як тепер, бо зі зростанням населення зблизилися відстані. Тож у ті часи вже самі зустрічі, такі нечасті в деякі пори року, навіть якщо траплялися вони з господарської оказії, були святом. Ще більше, ніж вовни і бриндзи, шукали новин, слів, поглядів.

      А цього разу, на день Розлучіння, у Фоки особлива роль. Він має запросити весь народ полонинський, де кого зустріне, на весілля найстаршої доньки дідича з Криворівні. І це лише початок добровільного обов’язку. Бо як один із весільних старостів він пообіцяв приготувати й залагодити все, що належить, для весільного прийняття гуцулів. Зрештою, це не одноразова ґречність. Господарство і навіть життя Фоки та дідича спаяні не віднині, Фока стільки навчився від пана, а пан стільки йому завдячив. Весілля дідичевої доньки для Фоки, чия одиначка Гафія померла кілька років тому, – то обов’язок якби перед власною донькою. Іде він до полонинської колиби, а радше до кошари, туди, де юрмляться десятки мішенників, ґаздів із Жаб”я, з Голів, із Зеленого, з Криворівні та з Ясенова. Щойно побачать Фоку, вбраного до запросин, зоставляють свої справи, замовкають, чекають. А він чекає, поки його обступлять, і просить ніби на своє весілля:

      «Люди делікатні, ґазди хрещені, побратими звіку-правіку! Дідич, дідичка, панна і я просимо вас усіх на весілля, яке почнеться на Покрову. Хто прийде здалека, притулок знайде, най не бере того до голови. Будуть великі музики гуцульські з Жаб’я, з Ясенова і з Голів. І будуть три музики циганські з Буковини і Мадярів. І жидівська для панів аж із Коломиї. Будуть відправа і Служба Божа, будуть забави й комедії всякі, і такі вогні будуть у повітрі, як звізди або світні квіти. Будуть священики з усеньких гір і польські ксьондзи з Косова і самої Коломиї. Будуть панове зі Львова, з Відня, з Варшави, зі Слободи-Ропи, з Мадярів, з Англії і з Америки. І будуть жиди з цілих гір, сам рабин приїде з Косова. Будуть ґазди звідусіль, люди багаті й бідні, навіть старий Фудор Гєлета, що воював