– Але є ще типові, – кивнув Найджел.
– Типові? Що ти маєш на увазі, типові?
– Тобто «НЬЮ-ЙОРК № 9/ФЕДІК», – розповів їй Найджел. – Колись існувало понад тридцять односкерованих порталів «Нью-Йорк – Федік», але з них, по-моєму, залишився тільки один – дев’ятий. Усі команди, що стосувалися дверей «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», тепер скеровуються на номер дев’ять.
«Часит, – подумала вона… майже молячись. – Він говорить про часит, я думаю. О Боже, сподіваюся, що так і є».
– Найджеле, ти маєш на увазі паролі й таке інше?
– Атож, мадам.
– Віднеси мене до дверей номер дев’ять.
– Як скажете.
Найджел швидко закрокував проходом між сотнями порожніх ліжок, охайні білі простирадла яких світилися під сліпучими лампами. Сюзаннина уява миттєво населила залу наляканими дітьми, що кричали від жаху, дітьми з Кальї Брин Стерджис, а може, і з сусідніх Калій. Вона побачила не одну щуроголову медсестру, а цілі їх батальйони, готові начепити на голови викрадених дітей шоломи й розпочати процес, що… що він робив? Руйнував їх, от що. Висмоктував з їхніх голів розум, примушував сказитися гормони росту і руйнував їх назавжди. Напевно, думала Сюзанна, їх спочатку заспокоював приємний голос у голові, голос, що запрошував їх у чарівний світ «Північного центру позитроніки» й Корпорації «Сомбра». Плач припинявся, очі сповнювалися надії. Напевно, навіть медсестри, попри їхні відразливі волохаті пики й жовті ікла, починали здаватися їм добрими. Такими ж добрими, як голос приємної леді.
А тоді починалося гудіння, поступово наростаючи, воно просувалося досередини їхніх голів, і зала знову виповнювалася їхніми нажаханими криками.
– Мадам? З вами все гаразд?
– Так. Чому ти запитуєш, Найджеле?
– Здається, ви здригнулися.
– Не зважай. Просто віднеси мене до дверей, що ведуть у Нью-Йорк. До тих, які ще працюють.
Щойно вони вийшли з лазарету, Найджел швидко поніс її першим коридором, потім другим. Вони підійшли до ескалаторів, що виглядали так, ніби зупинилися багато століть тому. Посеред одного з них, спускаючись, Сюзанна побачила сталеву кулю на ніжках, що спалахнула помаранчевими очима до Найджела і гукнула: «Хуп! Хуп!»
– Хуп, хуп! – відповів Найджел і сказав Сюзанні (довірчим тоном пліткарки, що обговорює Тих, Кому Не Пощастило): – Це Бригадир механіків, застряг там більш ніж вісімсот років тому. Напевно, якісь плати згоріли. Бідолаха! Але він досі намагається робити те, що вміє.
Двічі Найджел перепитав її, чи вона справді вважає, що його очі можна замінити. Спершу Сюзанна відповіла йому, що не знає. Вдруге (трохи жаліючи його й, безперечно, думаючи про нього як про живу істоту) спитала, що він сам думає.
– Я думаю, дні моєї служби наближаються до кінця, – зізнався він, а від його наступних слів мороз продер Сюзанні поза шкірою: – О Дискордія!
«Брати Дьєм мертві, – подумала вона, згадавши (чи був то сон? видіння? образ