Візит до Імператора. Марина и Сергей Дяченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Марина и Сергей Дяченко
Издательство: OMIKO
Серия: Світи Марини та Сергія Дяченків
Жанр произведения: Научная фантастика
Год издания: 2019
isbn:
Скачать книгу
у зеленому перезирнулися.

      – Він класно грає, – сказав Сашко. – Адже Мел його взяв.

      – Ну так, – відразу погодився Вова. Як здалося Антону, з полегшенням.

      – Пішли, – сказав Сашко. – Час уже.

      Антону здалося, що пройшло усього дві хвилини з того моменту, як Людовик сказав: «Добре, хлопці, йдіть…»

      І Людовик, і Мел сиділи на тому ж місті. У тіні паркану.

      – Готові? – Мел посміхнувся. У нього була гарна, щира посмішка; Антону одразу відлягло, він несміливо усміхнувся у відповідь:

      – Ми ж… а тренування? Комбінації?

      – Ми будемо грати гравцями, а не комбінаціями, – суворо сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – їм… Фолити не треба, жорстко грати не треба, свисток слухати треба, все інше – сам побачиш. – І Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час балачок минув.

      – Будеш грати зі мною у зв’язці в нападі, – пошепки сказав Вова.

      – Але ж ми не тренувались, – заперечив Антон боязко.

      Вова насупився:

      – А ти роззуй очі й слідкуй за грою. Я піду в прохід й витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, і тоді ти заколочуй зверху.

      Людовик стулив губи й свиснув. М’яч злетів; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон розгубився на мить – Вова штовхнув його в спину, крикнув щось нецензурне, тоді Антона немов ввімкнули: він побачив м’яч, що бив у наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, який очікував на передачу, а потім побачив усю гру – коліщатка та шестерні, готові зачепитися одне за одне, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, що захищають, здається, Костя з Ігорем…

      Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігорю, а той Артуру; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, його ім’я Антон не пам’ятав. Слід було позбавитися опіки якомога швидше; Вова чекав на пас, й Артур віддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув і перехопив м’яч, і рвонув до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і отримав передачу у відповідь, знову вистрибнув…

      Бічним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка у потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинув уперед довгі маслакуваті руки.

      – Нуль-нуль, – спокійно сказав Мел.

      Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що закотилися, вже повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і з труднощами. Випростався, носком кросівка відкинув камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

      – Не стій! – роздратовано кинув Антону. – Грай…

      Антон здивовано повернувся до Мела.

      – Грай, Антошо, – лагідно промовив той. – Нічого страшного.

      Антон озирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Дехто відвертався. Дехто посміхався.

      М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже відразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного із Славків, але той промазав.

      Гра є гра; крізь потрясіння та крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталось відчуття поля,