– Хто це? Мені страшно…
Очі царя зустрілися з вузькими, як в ящірки, очима чаклуна. І відразу наповзла запона.
…Тоді орди сунили з півночі і з півдня, несучи вогонь і смолу, перетворюючи квітучі землі в край мороку, попелу і сліз. І скільки життів урятувало золочене чудовисько, що сиділо на шпилі, передчуваючи напад за тридев’ять земель – і попереджаючи про загрозу, не дозволяючи орді навалитися зненацька? Столиця давно б уже стала містом мерців, і Дадон не на троні сидів би – на палі, якби не той страшний і царський подарунок…
…Подарунок. Пастка. Помста скнари. Чи все-таки маячня? І чи чаклун поставив серед чистого поля згублений намет, наповнений спокусою?
Дадон труснув головою, відганяючи колючу, мов льодяна голка, думку. Зараз уже не важливо. Усе в минулому…
– Птах став у пригоді, чи не так? – ніжно (м’яко) запитав мудрець. Дадон знову підвів очі, погляд був блакитним: півник повільно повертався круг своєї осі.
– Настав час розрахуватися, – продовжив чаклун таким самим мелодійним голоском. – Отримуючи птаха, ти давав обіцянку. Пам’ятаєш?
Він нічого не обіцяв старому чарівникові. Вірніше, він обіцяв – «усе», «усе, що забажаєш?»… У ті дні він ладен був віддати власну шкіру… Але ж обіцяв усе – значить нічого не обіцяти, і не варто бути чарівником, щоб зрозуміти це…
– Подарував тобі півника, Дадоне. Подаруй мені тепер…
Чарівник замовк, вдивляючись в обличчя царя, і промовив уже голосніше:
– Подаруй мені… її!
Золочений птах на мить зупинився, щоб розпочати обертання в інший бік. Дадонові здалося, що він бачить олив’яні, ґудзикоподібні очі залізного сторожа.
– Кого? – перепитав він повільно. І змигнув, щоб відігнати марево: важкий царський жезл опускається на накрохмалений ковпак, срібні зірки зрошуються кров’ю…
– Її, – безстрашно повторив мудрець. – Твою нову царицю.
Дадон стис пальці, схопивши посох. Його рука може й не підкоритися здоровому глузду; ще секунда – і його рука сама собою нанесе нищівний удар.
– Ти ж скопець (чернець?) – заперечив він глухо. – Нащо вона тобі?
Чистий дитячий лобик чарівника на мить укрився старечими зморшками:
– Ти обіцяв.
Дадон розтяг вуста, посміхаючись:
– Золото. Так?
На вузькі очі чарівника спустилися лисі, майже прозорі повіки:
– Ні. Нам це не цікаво. Ти обіцяв.
…Бризки мозку на бруківці, червоні на білому, неохайні плями на розкішному, але позбавленому смаку одязі…
– Коні, – голос Дадона не здригнувся… Місце… Хоча б придворного астролога? Ти хотів би забезпечити свою старість?
– Я хочу царицю. Ти обіцяв.
Тонка рука на рукаві. Шалене биття маленького дитячого серця. Його сенс, його свідок, осередок кохання і життя.
– Ти з глузду з’їхав, – промовив Дадон, непомітно перехоплюючи жезл лівою рукою.
Червоне на білому. Як полуниця