У вітальні рипнули двері та щось гримнуло: певно, Йоська з його вдачею на халепи за щось зачепився.
– Обережніше там.
– Пізно, – шморгнув носом Йоська й бебехнув миску з водою на туалетний столик. На підлозі темніла мокра пляма.
Яків гмикнув та осудливо глянув на малого.
– Я зара витру, Яш! – Йоська скочив до дверей, забувши свічку. З темних сходів знову долинув грюкіт.
Звертання було панібратським, але Яків сам дозволив малому звертатися до нього на «ти», не терплячи «викань», а тим паче «пана Ровнєра». Йоська просто роздувся від пихи, коли вперше почув такий дивний дозвіл. Це миттю підносило його в статусі й перетворювало зі щербатого служки на справжнього розпорядника.
– Не вбийся!
Йоська повернувся за півхвилини, старанно зачухуючи забите коліно, й ретельно порозвозив пляму мало не по всій вітальні.
– Позачергове прибирання вийшло!
– На винагороду за нього й не сподівайся, – Яків наставив на малого пальця. – Твоя воля – ти б постійно такі капості робив. Сніданок готовий? Мушу бути в лікарні раніше.
– А шо там? – витягнув худу шию малий. – Когось різатимеш?
– Багато будеш знати… – Яків розвернув малого та злегка приклався долонею ззаду до його штанців. – Свічку не забудь! До речі, чому не з лампою?
– А я вчора гасу не купив! – Йоська пошкріб потилицю. – Сьогодні до Шейнбарга біжу.
– На мене ще візьмеш, – Яків подлубався в гаманці й подав малому кілька монет. Йоська затис гроші в кулаці, схопив зі столика свічку й ушкварив на кухню по чай і сніданок.
Учора по обіді безпосередній начальник Якова – завідувач лікарні, городовий лікар Амвросій Михайлович Штофф – попрохав його з’явитися на службу на годинку раніше, мовляв, є важлива розмова. Від подальших запитань головлікар просто відмахнувся, буркнув, що зайнятий, і встромив носа в стос паперів, навалених на його стіл.
Сьорбаючи слабенький чай, Яків спостерігав, як сірий світанок скрадається понад вершечками дерев, а сніг непомітно змінюється крижаним дощем – весна потроху вступала у свої права, хоча до справжнього тепла, зважаючи на те, що на календарі стояло лише третє березня, було ще далеко.
«До тепла й до багнюки», – подумав Яків і пересмикнув плечима від згадки про легендарну проскурівську багнюку.
Щовесни, щоосені та після затяжних дощів місто, за винятком кількох його центральних вулиць, нагадувало непролазні болотяні нетрі, де підводи та екіпажі намертво загрузали в баюрах, а перехожі марно намагалися бодай якось їх обминути.